Кодацька фортеця

текст 1989 року

Незабаром виповниться 80 років, як у селищі Старі Кайдаки, на залишках колишньої Кодацької фортеці, з ініціативи Дмитра Івановича Яворницького було встановлено невеличкий пам'ятник з таким написом: «На этом месте гетман Хмельницкий с войском запорожским взяли приступом польскую крепость Кодак 24 апреля 1648 года». Зазначена у написі дата була помилковою, джерелом стала, мабуть, широко відома «Історія Русів», що пов'язує взяття Кодака з початком повстання, але не в тому суть. До цього часу вже старенький пам'ятник залишається єдиною згадкою про славні події часів Визвольної війни українського народу 1648-1654 років на території сучасного Дніпропетровська.

Історія заснування Кодацької фортеці відносить нас до 30-х років XVII століття, коли значно зросили втечі селян на Запоріжжя. Депутати сейму, який було скликано у лютому 1635 року, прийшли до думки організувати блокаду Запоріжжя, щоб припинити потік біженців-селян на Січ та не допустити анти турецьких виступів запорожців. Було вирішено збудувати на Дніпрі фортецю, яка була б опорою польського панування на Придніпров'ї та розірвала б усякі зв'язки Запоріжжя з Україною.

Місце для фортеці було обрано на правому високому березі Дніпра, коло першого, Кодацького, порога, тому й фортеця дістала назву Кодак. Нагляд за спорудженням фортеці вів коронний гетьман Станіслав Конецпольський. Будівельними роботами керував французький інженер Гійом Левассер де Боплан. Дерево для будівництва фортеці доставляли з берегів Самари. На будівництві працювали селяни-кріпаки, полонені татари та козаки. Будівництво було закінчено у липні 1635 року. Фортеця, як на той час, була збудована за останнім словом фортифікаційного мистецтва і вважалась неприступною.

Комендантом фортеці було призначено французького офіцера Жана Маріона, а комісаром -шляхтича Пшияловського. Гарнізон було укомп-лектовано двома ескадронами драгунів. Про споруду цієї фортеці виникла народна пісня, в якій говориться:

Не хотіли пани-ляхи
Попустити й трохи,
Щоб їздили в Січ бурлаки
Та й через пороги, -
Спорудили над Кодаком
Город-кріпосницю
Ще й прислали в Кодак військо
Чужу-чужаницю.
Іде бурлак чи комишник
Порогом-водою,
Його лове чуже військо
Й оддає в неволю.
Зажурились запорожці,
Що нема їм волі
Нi на Дніпрі,
Ні на Росі,
Ні в чистому полі...


Українські козаки цілком усвідомлювали ту загрозу, яка виникла з утвердженням панів на ближніх підступах до Запоріжжя. Саме тому в ніч з 3 на 4 серпня 1635 року загін козаків на чолі а Іваном Сулимою здійснив напад на Кодак. Гарнізон фортеці було знищено. Як свідчить Львівський літопис, «...Сулима з Черкас, еще два полковники з ним, зобравши козаків 3000, пошли до него. І так напавши місяця Августа, скоро запустивши, до матки божій 3 дня, в вечора то до світа збили вшисток люд єго і ноги не оставили, тільки що на чату були виїхали 15 коней і тії ся остали. А самого живо взявши, наперві руки му ізсікли i за пазуху вложили, і у плюдри пороху насипали і поставили у стовпа над Дніпром, і запалили, і порох го втиснув в Дніпр».

Будівничий фортеці Боплан, розповідаючи про Кодак, так описував ці події: «На відстані гарматного пострілу лежить Кодак, перший з порогів скелястої гряди, що простягається впоперек ріки, затрудняючи плавання човном. Є тут фортеця, яку я розпочав будувати в липні 1635 року, але в серпні того ж року якийсь Сулима, гетьман повсталих козаків, вертаючись з морського походу і побачивши, що фортеця заважає їм досягти рідного краю, зненацька захопив її і розбив гарнізон, що мав десь коло 200 воїнів під командуванням полковника Маріона. Цей полковник Маріон був французом. Оволодівши фортецею і захопивши велику здобич, Сулима повернувся з козаками на Запоріжжя. Проте вони не володіли фортецею довго, бо інші козаки (вірні Речі Посполитій) під командуванням відомого Конецпольського, каштеляна краківського ударили на фортецю і здобули її. Врешті-решт гетьман бунтівних козаків був полонений і разом зі своїми спільниками його перевезли до Варшави і там прилюдно четвертували».

Дійсно, зрадженого реєстровцями Івана Сулиму, а з ним ще п'ять козацьких старшин, було видано польським панам. У грудні 1635 року Сулиму стратили у Варшаві. З тієї козацької старшини, що була близька до отамана Івана Сулими та відправлена у Варшаву, живим залишився хорунжий Павло Михнович Бут (Павлюк). Пізніше, у 1637 році, він підняв повстання проти польських панів, яке з невеликою перервою тривало до кінця 1638 року та закінчилося поразкою селян і козаків. У цьому повстанні, як і в усіх попередніх виступах селянства, збереглися риси локаль-ності: селяни, що покозачились, тримались ближ-че до рідних місць, а тому вогнища повстання легко придушувались панськими військами. Тяж-ка доля спіткала Павлюка: його по-зрадницьки схопили і відправили у Варшаву для страти.

Ще в 1635 році було переведено з Низу в око-лиці Кодака одну річкову сотенну канцелярію на чолі з сотником та двома хорунжими.

За переказом, записаним одним з авторів цих рядків - А. М. Ковальовим, кодацька сотня бра-ла активну участь у повстанні під проводом Якова Острянина (1638). Під час захисту повстанського табору біля Жовнина на Сулі особливо відзначилася дружина кодацького сотника Семена Мотори Варвара. Варварі Острянин нібито доручив стріляти особливо важливих персон у воро-жому таборі, приставивши шість козаків заряд-жати мушкети та готувати стріли для неї. За тим же переказом, розвідники Потоцького нібито вия-вили, що джерелом «особливого зла» з боку козацького табору є відьма, яка безпомилково під-стрілює ротмістрів та вельмож. Перебіжчик-реєстровець повідомив, що та відьма зветься Варварою Кодак. Потоцький наказав відкривати гарматний вогонь по всякій жінці, що буде помічена в козацьких шанцях. Дуже багато жіноцтва полягло від розриву порохових ядер, серед них загинула і Варвара...

Відходячи під натиском шляхетських військ, повстанці шукали порятунку на території Російської держави. В кінці червня до Білгорода прибув козацький загін у 865 чоловік на чолі з гетьманом Яковом Острянином. Через три дні з'явилася туди ж кодацька сотня Семена Мотори у складі 83 чоловік. Усі були на конях, а в по-воду привели ще 370 коней. На тих конях вони привезли в Білгород багацько біженців. У доповідному листі до царя Білгородський воєвода Щетинін, передаючи прохання гетьмана і козаків прийняти їх у російське підданство, так пояснював причини, що змусили козаків покину-ти рідний край: «Польские й литовские люди их хрестьянскую веру нарушают и церкви божии разрушают, и их побивают и жен их и детей, збирая в хоромы, пожигают и пищальное зелье, насыпав им в пазуху, зажигают, й сосцы у жен их резали... и всякое строение разоряли й пограбили».

У царському указі з цього приводу було сказа-но: «... велел их принять под свою государеву державу в Московское государство и... велел их по их челобитию устроить на Чугуеве на вечное житье». Воєводі наказувалось негайно надати допомогу поселенцям з казни (кожному відповідно до його службового та соціального стану) хлібом, насінням для посіву, матеріалами для будівництва житла та фортеці. Це, однак, не було виконано.

У 1641 році сотник Мотора розпочав піклування про переселення кодацької сотні на територію козацького Сибірського Війська. Чи всю кодацьку сотню повів з собою Семен Мотора в Сибірське Військо, чи якусь його частину, не відомо. На під-ставі топонімічних пам'яток, які залишилися на шляхах Семена Мотори, можна здогадуватися, де він пройшов з загоном відданих йому земляків. Справді, на Далекому Сході та на Далекій Півночі вражає в топоніміці велика кількість назв: «Варварина сопка», «Варварина могила», «Варварині груди», «Розпадок Варвари» тощо...

Місцеві легенди розбігаються в тлумаченнях цих назв. З приводу «Варвариної сопки», що в західному крилі Ванданського перевалу, який пере-тинає залізниця Волочаєвка -Комсомольськ, нігедали додержуються думки, що «нігедалка Варвара Сотник убивала хунхуза, хунхуза убивав Варвару...». Трохи іншого переконання гольди, що меш-кають між притокою Буреї річки Яурін та південним кордоном Якутії. Про «Варварину могилу» на західному схилі пологої безіменної сопки, кіло-метрів за 40 на північ від річки Яурін, вони ка-жуть, що «гольдка Варвара Кодак нищила хунху-зів, за що хунхузи знищили її...» А якути, які господарюють на території між правими притока-ми Індігірки - Нерою та Мома, - цілком певні, що їхні «Варварині сопки» та «Варварині моги-ли» - то пам'ятники видатній якутці Варварі Моторі - доньці якутського князя Кангаласького, яка сміливо боролася з ворогами якутів. На що уссурійські та амурські козаки твердили: «Не вірте їм - вони люди темні. Варвара - козачка. Самі подумайте, чи могла б ото дикунська дівка так хоробро змагатися з хунхузами?..», але тут же додавали (в станиці Чернігівці близько Іману) - «то козачка Уссурійського Війська», а в станиці Полтавці (біля Благовєщенська) - «то козачка Амурського Війська»...

Ім'я Семена Мотори увійшло в історію географічних відкриттів на Далекому Сході. 23 квітня 1650 року загін Семена Мотори дійшов до Анадирського острогу - зимовища Семена Дежньова, де обидва вони вирішили «государеву службу слу-жить вместе». На протязі 1650 -1652 років Дежньов разом в Моторою ходять на пошуки річки Пенжини (1650), лаштують походи в верхів'я Анюю на ходинців (1651) та на анаульського князька Мекерку (1652), в бою з загоном якого й поклав голову Семен Мотора...

Але повернемось до Кодака. Придушивши селянсько-козацьке повстання, польські пани поспішили з відбудовою Кодацької фортеці. Будівництвом відновлюваної фортеці керував інженер Фрідріх Гектант, який до цього спорудив укріп-лення у Львові, Городищі, Хмільнику та інших містах. Нова фортеця стала майже втричі більше попередньої. Залогу фортеці вирішено було поси-лити. У липні 1639 року відбудова Кодака була закінчена. За повідомленням польського шляхтича Б. Машкевича, на високих валах були встановлені гармати.

Фортеця посилено охоронялася. Перед заходом сонця ворота зачинялися, міст через рів з водою піднімався, і нікого не пускали на-віть у разі крайньої необхідності. Ночами по валах ходили дозори на чолі з вартовими офіцера-ми. В трьох кілометрах від фортеці на самому високому місці була збудована височенна вежа, з верхівки якої було видно на 50 - 60 кілометрів навколо. Біля підніжжя вежі завжди вартував кінний загін. Як тільки дозорець на вежі когось помічав - відразу відряджалось кілька вершників, аби його спіймати. Кінні патрулі регулярно об'їздили навколишні балки.

Губернатором Кодака коронний гетьман призначив шляхтича Яна Жолтовського, а комендантом - свого племінника Адама Конецпольського. Обидва вони вважалися досвідченими офіцерами, бо тільки що повернулися з-за кордону, де бага-то років служили у військах католицької ліги, що воювала тоді проти шведів та німецьких про-тестантських князів (Тридцятилітня війна 1618 - 1648 років).

Згідно з інструкцією, спеціально виробленою для губернатора, він мусив постійно піклуватися про зміцнення фортеці: щороку підвищувати вал на лікоть на всьому протязі, використовуючи для цього затриманих і полонених; слідкувати за тим, щоб за пороги не було пропущено жодної душі, крім тих, які везли продовольство реєстровцям, що залогою стояли коло Січі. Офіцери мусили ре-гулярно проводити з жовнірами військові заняття. Після побудови фортеці для її огляду сюди прибув сам коронний гетьман Станіслав Конецпольський. По дорозі він до свого почту приєднував багато панів, представників влади і навіть стар-шину реєстрових козаків. Останнім треба було про всяк випадок показати зростання могутності ко-ролівства.

Так в оточенні Конецпольського опинився і чигиринський сотник Богдан Хмельницький. За-лишившись задоволеним грізним виглядом фортеці, польський коронний гетьман висловив дум-ку, що тепер фортеця неприступна. Висловлюючись так, Конецпольський мав на увазі перш за все поглузувати з старшини реєстровців. Сотник Богдан Хмельницький, роблячи вигляд, що він не помітив зловтіхи вельможного пана, ніби ненаро-ком зауважив по-латині: «Рукою створено - рукою руйнується».

Перемігши у війні 1637-1638 років, польська влада була переконана, що тепер Україна назавж-ди приборкана, а Запорізька Січ - центр боротьби українського народу проти соціального та чу-жоземного гніту - ізольована і втратила своє значення. Але пани помилились. Усі заходи з Кодацькою фортецею, з репресіями, з посиленням залог в містах України дали польським панам «золотий спокій» всього на десять років. Ці роки принесли українському народу тяжкі страждання. А затишшя те було перед грізною бурею.

Уже в жовтні 1647 року польська адміністрація на Україні була повідомлена про існування «змо-ви» серед реєстрових козаків. Тоді ж до комен-данта Кодака дійшли чутки, що «сотник Хмельницький бунтує козаків». Для перевірки цих чу-ток з фортеці було послано ротмістра Радилінського. Зібравши агентурні відомості, Радилінський підтвердив правдивість інформації.

Польська влада не могла довіряти не тільки реєстровцям, але й найманим німецьким рейтарам та своїм власним драгунам. Нерідко траплялося, що ті та інші тікали з Кодацької фортеці на Запорізьку Січ. Так, наприклад, втікачами з Ко-дацької фортеці були: у 1645 році - вахмістр Вітольд Юркевич і драгун Степан Подобайло, у 1646 році - рейтар Венцер Ротмайстр, а в 1647 році - навіть лейтенант німецьких ландскнехтів Рудольф Бенедікс. (Через кілька років Подобайло став полковником у козацькій армії Богдана Хмельницького.)

У січні 1648 року розпочалася Визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького.

Події вже перших місяців повстання не минули Кодака, що не дивно, адже це був важ-ливий стратегічний пункт на Запоріжжі, а крім того, і добрий орієнтир у безкраїх придніпровських степах. В інформації, отриманій росій-ським воєводою С. Болковським у лютому 1648 року, згадується, що кримські й ногайські тата-ри вийшли в степ і стоять на Очаківському шляху напроти Кодака.

На залогу Кодака покладав певні надії у при-душенні розпочатого Хмельницьким повстання новий коронний гетьман Микола Потоцький. У лютому 1648 року, наказуючи полковнику Ка-нівського реєстрового полку разом з полковника-ми Чигиринським та Переяславським рушити на Запоріжжя для придушення повстання, Пото-цький наголошував, що до цих військ приєднаються також 200 драгунів з Кодацької залоги. Цікаво, що за чутками, які поширювалися на Україні у травні 1648 року і знайшли відобра-ження у відписці воєводи Плещеєва, п'ять тисяч реєстровців були надіслані Потоцьким до Кодака і саме тут довідалися про перемогу повстанців під Жовтими Водами. Тоді ж поширилися чут-ки про взяття військами Хмельницького Кодака і страту захопленої залоги. Ця інформація не відповідала дійсності, але вірно те, що вже тоді, у травні, Хмельницький вжив певних заходів щодо фортеці. Зв'язати сили повстанців облогою Ко-дака після Жовтоводської битви було б явною помилкою, це б дало простір для дії військам на чолі з М.Потоцьким, але й залишати у себе в тилу небезпечну залогу, яка загрожувала шляхам сполучення гетьманських військ з Січчю, теж було небезпечно.
Тому, вирушивши з головною частиною військ та татарами під Корсунь, Хмельницький віддав розпорядження Ніжинському полковнику Проко-пу Шумейку вирушити під Кодак. Судячи з по-дальших подій, завдання, що його дав гетьман, полягало не в штурмі фортеці, а в її щільній облозі і ізоляції. Завдання було виконано, і, коли з Кодака надіслали до короля шляхтича Собеського (родича майбутнього польського короля Яна III Собеського), він не зміг уникнути табору Хмельницького, де провів п'ять днів і нарешті був відпущений гетьманом до Варшави.

Після перемоги під Корсунем облога фортеці стала ще щільнішою - прибули нові підрозділи, але штурмів, в усякому разі великих, не було. Не підтверджується іншими джерелами датована серпнем 1648 року інформація того ж самого Собеського, ніби при штурмі Кодака полягло чотири тисячі повстанців і до фортеці було надіслано три нових полки.
Добре відомо, що облога Кодака тривала до кінця вересня - початку жовтня і закінчилася ка-пітуляцією гарнізону. В той час розташований під Кодаком табір повстанців очолювали полков-ники Максим Нестеренко, Прокіп Шумейко та Яків Волченко. 1 жовтня комендант фортеці Гродзіцький прийняв умови капітуляції. Згідно з ни-ми, гармати, яких налічувалося шість бронзових і сім залізних, мали бути передані козакам. Пе-редбачалося, що жовніри вийдуть з Кодака з роз-горнутими прапорами, барабанами, запаленими ґнотами та усією звичайною зброєю. Окремим пунктом умов був гарантований вихід з Кодака ра-зом з залогою Стефана Чарнецького - польського посла до гетьмана під Жовтими Водами. Залога вимагала, крім того, перевезення тіла Стефана Потоцького до Києва і передачі його там домініканам, а також вільний вихід разом з жовнірами ксьондзів. (Зазначимо, що відносно Чарнецького вимога була виконана повністю.
Пізніше він повернувся у Річ Посполиту і під час одного з походів на Україну, захопивши Чигирин і Суботів, наказав викинути з родинної усипальниці Хмельницьких прах Богдана Хмельницького і його сина Тимоша.) Крім вже перелічених вимог, залога домагалася гарантій виходу у небезпечне місце під охороною козацького загону на чолі з Максимом Нестеренком. Тим же днем - 1 жовтня 1648 року - датується присяга Нестеренка, в якій він під загрозою небесних кар зобов'язувався цілими і здоровими доставити польських шлях-тичів і всю залогу у зазначене ними місце.

За даними польської реляції, шляхетське військо покинуло фортецю 2 жовтня і вирушило вздовж Дніпра на Крилов. Вже на марші залога, що налі-чувала 120 чоловік, була розділена на три части-ни. Одна мала прямувати на Чигирин, друга - на Вороновку, третя - на Крилов. Слідом за поляками йшли селяни, які палали ненавистю до ще недавно могутніх шляхтичів та драгунів. Під Чигирином частина залоги була роззброєна, офі-цери ув'язнені, а їх майно передали дружині Богдана Хмельницького, яка була на той час у Чиги-рині. Інші члени залоги частково були страчені козаками та селянами, частково - втекли. Те са-ме відбулося у Вороновці та Крилові. Так вирва-лась назовні давно стримувана ненависть українських селян та козаків до кодацької залоги - цього уособлення шляхетського панування на Україні напередодні Визвольної війни .

На початку 1649 року польські комісари, які вели тоді переговори в Переяславі з урядом Хмельницького, доносили королю, що, за їх відомостями, Кодак пустує, а гармати з фортеці перевезвені до Чигирина та Переяслава. Колись неприступна фортеця залишилась тепер у глибокому тилу Війська Запорізького і не мала стратегічно-го значення. Цікаво, що під час переговорів у Переяславі лунали вимоги козацької голоти за-арештувати комісарів і відправити їх у Кодак. Це питання обговорювалося і на старшинській раді, тобто не виключена була можливість перетво-рення фортеці на тимчасову в'язницю для польських сановників.

Влітку того ж 1649 року біля Кодака було дозволено кочувати татарам. Мабуть, у зв'язку з цим, а також зі зміною статусу фортеці, частина українського населення, що жило навколо Кодака (головним чином ремісники), покинула свої оселі і вище по Дніпру заснувала селище Новий Кодак. Ситуація різко змінилася напередодні возз'єднання України з Росією. Проти цього союзу виступив кримський хан, і вже в Переяславських статтях 1654 року зазначалося, що в Кодаці має утримуватися залога з 400 козаків. З 1655 року комендантом фортеці був Герасим Лістровий.

До 1656 року фортеця була підпорядкована без-посередньо гетьманській канцелярії в Чигирині (генеральному обозному). (Пізніше Кодак чис-лився за Запорізьким Кошем.) Крім залоги фор-теці, тут було встановлено берегову сторожу з мисливців-козаків. Тоді ж у Кодак була переве-зена похідна церква «архістратіга Михаїла» . У 1659 році запорізька адміністрація посилила Кодацьку фортецю як залогою, так і озброєнням.

Запорізька Січ продовжувала залишатися вог-нищем антифеодального протесту. Запорізькі козаки пильно стежили за діями старшини на геть-манщині й уважно прислухалися до голосу народних мас, готові піднятися проти нових гнобителів. Коли в Росії розгорнулося могутнє селянсько-козацьке повстання проти феодально-кріпосницьких порядків під керівництвом Степана Разіна, повстанням були охоплені й полки Слобідської України.

Московський піддячий Наум Колесников, бувши в Астрахані, доносив царю: «Да у него ж де Стеньки в войска, с которым он в Астрахань пришел, большая половина меж Донскими хохлачей Черкас». Приблизно те ж саме писав піп Іван з Лискова Нижегородського повіту, що був тоді на Дону: «...рекою де Доном вниз Черкаси в малих лотках идут беспрестанно...». Царський уряд мав підстави вважати, що саме Кодацька фортеця була базою, навколо якої формуються ці загони та готуються «малые лотки», на яких потім ватаги козаків йдуть вверх по Самарі, волоком до Сіверського Донця, а там і на Дон. У Москві отри-мали також повідомлення, що кошовий отаман Іван Сірко у травні 1670 року десь поблизу Кодака зустрівся з правобережним гетьманом Дорошенком і вів з ним переговори про спільні дії з Степаном Разіним.

У 1672 році царська адміністрація зробила ревізію Кодацької фортеці, про що залишився цікавий документ. Офіційна «люстрація» так описувала Кодак: «Город Кодак, земляной вал стоит на Днепровских верхних порогах, под первым урочищем Кодаком на той стороно Днепра от Києва; а строили по указу польского Владислава короля тот город немцы тому лет 40 или больше, а бойницыі сделаны из земли, а палей и обломков нет. А от порогов кругом его ров обрезной... А мерою-де тот город Кодак кру-гом 900 сажен. Пушек в нем две железные городовые да две затинные пищали; а сколько к тем пищалям ядер и зелья, фитилю и запасов, того они не ведают».

У 60-90-х роках XVII століття Кодацька фортеця відігравала важливу роль у системі оборони південних кордонів України і всієї Російської держави від Туреччини та її васала - Кримського ханства.

На початку XVIII століття Кодак став місцем перебування народного ватажка Кіндрата Булавіна, що готував тут повстання проти царських воєвод. Після Полтавської битви 1709 року за наказом російського воєводи Яковлєва фортеця була зруйнована. Царат мстився таким чином за перехід на бік шведів запорізької старшини.

Так припинила своє існування Кодацька фортеця - одна з визначних пам'яток Дніпропетровщини, пов'язаних з історією Визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького. На залишках фортеці свого часу було встановлено знак «Пам'ятник історії республіканського значення фортеця Кодак. Знаходиться під охороною держави».
Зараз на території зони, що охороняється законом, діє гранітний кар'єр, у якому з ранку до вечора гудуть потужні екскаватори...

C.М. Плохiй, А.М. Ковальов
з книги "Тії слави козацької повік не забудем..."
"Промінь", Дніпропетровськ, 1989