Автор першого українського фантастичного роману Володимир Винниченко півроку жив у Катеринославі

Навеснi 1914 року Володимир Винниченко повернувся з еміграції на батьківщину. Проте перебував на нелегальному становищі: за ним стежили жандармські нишпорки. Літо провів у Катеринославі, де міг розраховувати на підтримку товаришів по партії. Тут письменник продовжив творчу працю і взяв активну керівну участь у революційній діяльності катеринославської органiзації УСДРП.

У місті на Дніпрі жило подружжя Лисиченків — товаришів по партії і особистих друзів Винниченка. Дмитро Лисиченко працював в управлінні Катерининської залізницi й був засновником української книгарні «Слово» на вулиці Поліцейській, 59 (нині вул. Шевченка). Його дружина Марія Олександрівна також працювала у книгарні. Винниченко в нашому місті написав оповідання «Босяк», де тепло змалював Марію Лисиченко в образі Олі Степанівни — головної героїні твору.

До Катеринослава письменник приїхав з дружиною Розалією Яківною. У щоденниках Винниченка, у записах, датованих червнем 1914 року, соковито змальовується Дніпро і розташований на ньому Катеринослав:

«Саме радість і хвилювання, захват переживаємо ми в цей момент! Коли ми прийшли на пустинний берег цього острова, коли на нас війнув дніпровський вітер, змішаний з запахами гарячого, сухого сонця, осоки, листя й піску, ми трохи не завищали від щастя. Ця якась свята пустельність дніпрових жовтих пісків з ріденькими кущиками, це широченне небо над ними — в них страшенні чари!»

Початок Першої світової застав у Катеринославі

Письменницький записник у Катеринославі швидко наповнювався «перлами» не гіршими за одеські. Спостережливим оком він, для прикладу, нотував такі зразки реклами: «Фельдшер Дубовецкий прививает свежую оспу» або «Элегантное производство обуви», або ж «Южно-Кавказская Столовая Али-Топчи-Заде». Тут він записав, приміром, такі слова базікуватого парубчака-робітника: «Рабочий клас увесь п’яний, чиновники сидять сібє чистенькі, у формочках». Або ось таке почуте на вулиці: «Я вас не пропятствую». А ось це письменник записав у ресторані: «Я у вас требую куріцу, а ви мне даете противоположное...»

У Катеринославі Володимир Винниченко і Розалія Ліфшиць деякий час жили за містом — у готельчику Тихвинського жіночого монастиря, де були задоволені відлюдністю цього місця, монастирським харчуванням. Сучасна адреса монастиря: вулиця Чичеріна, 171. Це одна з адрес письменника в Катеринославі.

Володимир Кирилович став у Катеринославі свідком історичної події — тут його застав початок Першої світової війни. Відтак його щоденники містять багаті, соковиті замальовки слідами свіжих подій, зроблені рукою справжнього майстра слова. Цікавий ось цей запис:

«Всі газети Росії підтверджують своїм теперішнім поводженням неможливість існування заповіді «Не бреши». У них друга заповідь: «Роби все, що ти сам уважаєш за краще, аби було добре тим, кому ти робиш». І вони вважають, що краще — це ховати правду, або переробляти її так, щоб ніхто не впізнав її. Вони з неї роблять те, що, на їх думку, може дати добро країні в цей момент, себто підняти дух її, запалити ентузіязмом, зміцнити сили й напружити їх до потрібного ступеня. І це робиться з першого ж дня оповіщення мобілізації».

Того дня він поїхав у місто. Побачивши великий натовп біля управи (нині в цій будівлі училище культури), письменник прямує туди, щоб бути в епіцентрі подій. Здалеку видно, що більшість людей — жінки. Вони розповідають чоловікам про те, як поліцмейстер щойно назвав їх усіх «сволочами».

— За що ж то? — перепитує Винниченко.

— А скажіть ви мені за що, я знаю? — говорить молода. — За те, що чоловіків наших позабирали (на війну), а нас от з кватир уже женуть. Прийшли просити те, що нам належить, а він нас отакими словами. Ще й арештував чотирьох...

Немов справжній репортер, Винниченко гасав містом — до вокзалу, де проводжали покликаних на війну, трамваєм по проспекту, де проходили ура-патріотичні маніфестації. Його щоденникові записи мають велику вагу. Бо письменник зазначав, як у патріотичному угарі місцеві газети були далекі від правди, банально брехали «во благо»: «Победа русского оружия! Германская армия разбита! Неприятель позорно бежал!» Насправді починалася довга й виснажлива війна, фіналом якої стала революція, котра повалила монархію в трьох імперіях... А щоденники Винниченка доносять живе дихання часу.

Від арешту врятувала еміграція

Восени 1914-го Винниченко переїздить на постійне мешкання до Москви, але й тут агенти поліції постійно «пасуть» його. Коли в листопаді 1915 року в Катеринославі відбувалася конференція УСДРП, де обговорювали потребу мати свій робітничий орган, Винниченко не зміг приїхати, що, напевне, врятувало його від арешту.

І Винниченко, і подружжя Лисиченків після Лютневої революції були обрані членами Української Центральної Ради. Та долі їхні склалися по-різному. Лисиченки переїхали до Києва, Дмитро завідував книгарнею Вукоопспілки, збагатив разом з дружиною українську літературу перекладами світових класиків. Д. Лисиченко заарештований органами ДПУ у листопаді 1930-го. Згодом засуджений до п’яти років виправно-трудових таборів. І напевне звідти вже не повернувся. Винниченко завдяки тому, що подався в еміграцію, уник подальших арештів у Країні Рад.