Актор Яків Ткаченко: «Повертатись після фронту до своїх мирних професій не тільки можна, а й потрібно»

Наш земляк, актор Яків Ткаченко за самого початку війни пішов захищати Україну, воював під Вугледаром, був поранений, а зараз працює на знімальному майданчику.

Яків Ткаченко відомий глядачам по ролям у фільмах «Ціна правди», «Червоний», «Безславні кріпаки» та «Припутні», за роботу у якому був номінований на кінопремію «Золота дзиґа» як найкращий актор другого плану.

З початком повномасштабного російського вторгнення, не маючи ніякого військового досвіду, вступив до територіальної оборони Дніпра, бажаючи захистити рідне місто від ворога. Воював під Вугледаром, був поранений, після лікування повернувся на фронт, але у лютому цього року був демобілізований за станом здоров’я.

Ще не відійшовши від напруги фронтових буднів, актор отримав пропозицію на зйомки і вже працює на знімальному майданчику серіалу «Перевізниця».

Ексклюзивне інтерв’ю з Яковом Ткаченко для Міського сайту зробив керівник відділу маркетинга і PR Академічного музично-драматичного театру ім. Лесі Українки міста Кам'янське Віталій Баранник.

Із задоволенням пропонуємо цей цікавий матеріал.

Спочатку мріяв бути медиком

Якове, коли Ви вирішили стати актором, то поступили до Дніпропетровського театрального коледжу. Чому саме цей заклад обрали? Просто щоб не їхати з міста? Чи були якісь інші резони?

Я поступив до коледжу після 10-го класу, тобто для того щоб поступити в інститут, наприклад, у Києві, у мене просто не хватало освіти. До цього я вже десь три роки працював у аматорському народному театрі, і вибір професії для мене був закономірний. Хоча до цього у мене були думки поступати до медичного інституту, бо в мене мама медик. Вся література вдома з дитинства в переважній більшості була медична, і я її, звісно, перечитував. Проте, коли я потрапив до аматорського театру, подальший шлях у житті був для мене визначений остаточно. Коли поступив до театрального коледжу, то був дуже приємно вражений високим рівнем викладання. І цілком закономірно, що багато випускників нашого театрального коледжу зараз успішно працюють як у кіно, так і багатьох театрах України. Я не знаю, як там зараз, але на кінці 1990-х та на початку нульових років там був досить сильний викладацький состав. І коли зараз я кажу, де вчився, люди завжди реагують відповідно: «О, дніпропетровьська «театралка»? Це круто!».

Після навчання Вас одразу приймають до Дніпровського театру драми і комедії, який тоді називався театром імені Горького. Як Вам, молодому акторові вдалося попасти до трупи такого відомого театру?

На той момент у нас у коледжі викладала Неллі Михайлівна Пінська, вона була зав. кафедри акторської майстерності. Її син приїхав до Дніпра і став головним режисером театру ім. Горького. Він шукав молодих акторів, як то кажуть «свіжу молоду кров», і саме тому тоді дуже багато випускників коледжу прийшло до театру. Проте для мене це дійсно була знакова подія, бо ми з мамою найчастіше ходили саме до цього театру.

А про свій шлях до кіно можете розповісти?

У кіно я потрапив, якщо можна так сказати, випадково. Перша моя роль у кіно була у фільмі «Червоний» режисера Зази Буадзе. Кастинг для цієї картини проводили у нас у Дніпрі, і до мене звернувся один мій знайомий, з яким и колись разом навчалися, з проханням, щоб я якось посприяв розміщенню групи у нас у театрі. Я, як зміг, їм допоміг, і потім кастинг-директор фільму Алла Самойленко запропонувала мені також прийти на кастинг і спробувати себе на якусь роль. Так мене затвердили на роль Хмари, і якось воно далі так і пішло, що мене стали запрошувати і до інших проектів.

«Мотивація була проста – захистити своє місто від ворога»

З початком повномасштабної російської агресії Ви одразу вступили до територіальної оборони Дніпра. Яка була Ваша мотивація і чому саме у лавах тероборони вирішили захищати країну?

Мотивація проста – захистити свою домівку, своє рідне місто від ворога. Тоді, у перші дні, була явна загроза і побоювання, що росіяни можуть дійти до Дніпра. Звісно, що треба було щось робити, проте, я не знав, куди мені йти, бо в армії я ніколи не служив, військової спеціальності не мав, і якби пішов до військкомату, то, напевне, мене б тоді до ЗСУ і не взяли. Чесно кажучи, мені знову просто повезло. Я заїздив до мами і побачив величезний натовп чоловіків. Виявилось, що це штаб тероборони, а всі ці люди, що стоять у довжелезній черзі, хочуть до неї записатись. Коли я прийняв рішення також піти до тероборони, то думав, що буду стояти на вулиці кілька годин, але приймали нас дуже швидко. Це був попередній набір, під час якого записували всіх бажаючих. Потім нас якимось чином там сортували, когось відсіювали, а комусь відправляли sms-повідомлення, коли нам треба прибути на пункт збору.

Можете розповісти про обставини свого поранення?

Перше поранення я отримав 27 серпня минулого року, через декілька днів після Дня Незалежності. Нас тоді дуже сильно «накривали» вогнем – «вітали» зі святом. Все почалося з артобстрілу. Я був у бліндажі і почув стрілянину – хлопці, які були на пунктах спостерігання, щось помітили и почали стріляти. Ми вискочили з укриття і побачили, що на нас майже впритул вийшла диверсійна група кількістю до взводу. Я на той час був вже головним сержантом взводу, а до того був кулеметником. Кулемет мені так і залишили й на новій посаді. Тож я почав стріляти з кулемета і ворожий снайпер мене поцілив. Російські снайпера завжди намагаються одразу вразити командирів, кулеметників, зв’язківців і санітарів. Слава Богу, він попав не туди, куди цілив. Отак я отримав перше поранення. А вдруге я отримав контузію вже на інших позиціях, коли нас дуже щільно обстрілював ворожий танк.

Дома й стіни допомагають

Після першого поранення Ви потрапили до шпиталю у рідному Дніпрі. Які були відчуття, коли дізнались, що Вас везуть до лікарні у рідному місті?

Якщо чесно, я взагалі не знав куди мене везуть. Маршрут евакуації був дуже складний. У місто ми приїхали вже вночі і якби я не включив телефон, то взагалі б не знав куди нас привезли. Коли ми вже вийшли з машини «Швидкої допомоги», то я побачив, що ми на «Західному» у четвертій лікарні. Я добре знав це місце, бо одного часу тут лежала моя мама. Звісно, це було якось приємно, що ти вдома. Коли нас реєстрували в лікарні, то сказали, що зараз нас оглянуть і потім, напевне, відправлять далі на лікування на Західну Україну. А потім, коли запитали, звідки я, і дізнались, що я з Дніпра, то запропонували залишитись тут у лікарні. Я відповідаю, що це було б взагалі супер, бо дома і стіни допомагають. І тому мабуть я так швидко одужав, адаптувався після поранення і повернувся в стрій.

Зараз Ваше фронтове життя залишилося позаду і Ви знову повернулися до акторської професії. Які перші враження від роботи на знімальному майданчику?

Все душевно і по-домашньому. Таке відчуття, що я повернувся у таке місце, де мене всі пам’ятають, вся знають. Я просто повернувся до своїх. Так, я розумію, що до мене, зважаючи моє фронтове минуле, було якесь особливе відношення. І рівень підвищеного комфорту я також відчував. Хочу подякувати всій знімальній групі за це. Взагалі - все супер! Я зустрів багатьох акторів, з якими я колись знімався раніше та давно не бачився. А головне, я був чомусь спокійний і не сумнівався, що зможу після війни, після фронту без проблем повернутися до професії. Так і сталося. Нічого я не забув, все залишилось на тому ж рівні, тільки з’явилася якась внутрішня впевненість, що я все роблю вірно і правильно.

Армія ще не повністю відпускає

А можете сказати, що це за проект?

Так, це буде 10-серійний серіал «Перевізниця» режисера Аркадія Непиталюка, у якого я свого часу знімався у фільмі «Припутні». Це серіал про наше складне сьогодення. Головна героїня, маючи професію психолога, як волонтер допомагає різним людям перетинати кордон. В кожній серії розповідається окрема історія людей, які опинилися в скрутній ситуації і вимушені їхати за кордон з якихось особистих причин.

Я розмовляю з Вами і ловлю себе на думці, як же здорово, що навіть після року війни людина може повернутися до своєї мирної професії.

Повертатись до своїх мирних професій не тільки можна, а й потрібно. У мене це вийшло досить легко. Можливо психіка, слава Богу, у мене така міцна. Бо у деяких хлопців після фронту залишаються психологічні травми і їм важко адаптуватись у мирному житті. Таке є. Тай по собі я також помічаю, що армія мене ще не повністю «відпускає». Наприклад замість того, щоб одягати цивільний одяг, рука тягнеться до камуфляжу. Я звик до форми. Мені в ній зручніше. Але не маю сумніву, що і до професії повернусь і зможу повністю адаптуватись у мирному житті.