Сто років тому помер наш земляк, автор першого російсько-українського словника Михайло Комаров

Комаров увійшов в історію нашої культури як український письменник, бібліограф, критик, фольклорист, перекладач і лексикограф.

«Родом з Катеринославщини… вiн нагадував запорожця, але тiльки тодi, коли сидiв i коли не видно було його малесенької, щуплої статури, — згадував його Євген Чикаленко. — Незвичайно працьовитий, вiн увесь час поза урядовою службою нотаря сидiв над бiблiографiєю, словником так пильно, що майже нiкуди з дому не виходив, тому всi раз у раз смiючись казали йому, що за сиднею у нього незабаром атрофуються ноги. По вдачi гарячий, нездержливий, а тому в суперечках дразливий та ущiпливий; коли вiн, бувало, розгарячиться, то приятелi жартома казали йому, що вiн дзижчить i тне, як справжнiй комар.

На старiсть вiн почав слабувати на астму, покинув курити, перестав пити популярне серед одеських громадян басарабське вино «Мерло», але страшнi подiї революцiї 1905 року прискорили його смерть. Пiсля обстрiлу полiцiєю будинку, в якому вiн жив, коли йому довелося з родиною ховатися в помешканнi за стiнами, де не було вiкон, вiн вже не мiг видужати».

Довгі роки Михайло Федорович перебував у вирі духовного життя українського народу. Він тісно спілкувався з провідними діячами нашої культури i науки — Іваном Франком, Лесею Українкою, Борисом Грінченком, Михайлом Грушевським, Михайлом Коцюбинським, Пантелеймоном Кулішем, Агатангелом Кримським, Дмитром Дорошенком, Дмитром Яворницьким та багатьма іншими.

Комаров народився 23 січня 1844 року в селі Дмитрівці Павлоградського повіту (нині — Петропавлівського району) Катеринославської губернії. Його син Богдан Комаров так розповiдав про походження батька: «Дід мій, Федір, з походження був великорос, що за молодих літ переселився на Україну і тут більш-менш зукраїнізувався».

1864-го Михайло скінчив Катеринославську гімназію, а у 1867-му — закiнчує юридичний факультет Харківського університету. У тому ж році вступив на службу в окружний суд м. Острогозька на Воронежчині, але незабаром переїхав до Києва, займаючись адвокатурою, судовою діяльністю.

Влітку 1887-го він обійняв посаду нотаря в Одесі, тут став одним з найактивнiших дiячiв мiсцевої «Старої Громади», а згодом одним з активiстiв i керiвникiв одеської «Просвiти»(1906—1912), її першим головою.

Цiкаво, що перша друкована праця Комарова, як зазначив його бiограф Агатангел Кримський, з’явилася в газеті «Екатеринославские губернские ведомости», №22 за 1865 рiк, коли той ще був студент Харківського університету. Публікація називалася «Два варианта южно-русской народной думы про Савву Чалого». То була замiтка росiйською мовою про два варiанти думи разом з текстом тiєї думи.

Автор, хоч i був ще студент, одночасно став народним учителем, учителюючи в Гаврилiвцi Ізюмського повiту на Харкiвщинi. Тут записував з народних вуст пiснi, думи, колядки, щедрiвки. А потiм записав подiбнi зразки фольклору i в селi Нiмещинi Новомосковського повiту Катеринославської губернiї. Ось із того зібраного матерiалу й подав вiн до катеринославської газети два варiанти думи про Саву Чалого.

Уманський перiод Михайла Федоровича припав на 1883—1888 роки. Разом з групою «уманських словарникiв» вiн продовжував розпочате ще в Києвi укладання словника (завершив в Одесi 1891 року). Словник виходив у Львовi у друкарнi Наукового товариства iм. Т. Шевченка протягом 1893—1899 рокiв коштом Євгена Чикаленка та майже одночасно був стереотипно перевиданий у Вiднi. Автори-упорядники були прихованi: М. Уманець — один iз псевдонiмiв самого Комарова, а «А. Спiлка» означає колектив працiвникiв (рецензент словника академiк Кримський виводив цей псевдонiм iз назви «Адеська спiлка»).

Ось що розповiв про роботу над словником у своїй пiслямовi до всiх чотирьох томiв сам М. Комаров:

«… вважаю за обов’язок пояснити, що робота ся розпочалась в спiлцi з вельмишановними О. Пчiлкою, М. Старицьким i з iншими земляками. Гуртова робота велась найголовнiше спочатку, коли слова з матерiалу до українського словаря списувались на карточки, лаштувалися по алфавiту та перевiрялися по рiзним джерелам. Однак остання робота доведена була гуртом тiльки до половини другого тому. Решту вже мусiв я доробляти сам. Так саме виписки примiрiв з книжок або з надiсланих менi матерiалiв зробленi були мною i всю працю впорядчика словаря мусiв я взяти на себе. Пояснюю се задля того, що, яко впорядчик, мушу приняти на себе одвiчальнiсть за всi хиби i помилки, яких певне знайдеться чимало в сьому словарi.

М. Уманець.

Львiв, 1899 року.»

Львiв у пiдписi тут, напевне, поставлено для конспiрацiї: Комаров жив i працював у Росiйськiй iмперiї (в Одесi), а друкував свою працю в Австрiйськiй iмперiї (у Львовi).

Власне, то був подвиг науковця. Гуртова робота пiд керiвництвом Комарова безперервно йшла не лише в Києвi, Уманi, а й в Одесi.

А словник був не єдиним, чому присвячував вiльний вiд служби час Комаров. Вiн також працював над низкою докладних бiблiографiчних праць.

Листування Комарова з директором Катеринославського краєвого iсторичного музею, вже тоді визнаним iсториком козаччини Дмитром Яворницьким засвідчує як їх приязні стосунки, так і факт перебування Комарова в Катеринославі. На запрошення Яворницького взяти участь у роботі XIII археологічного з’їзду в Катеринославі 1905 року Михайло Федорович відповів згодою.

Катеринославські зв’язки Комарова досить тривкі. Він числився членом Перещепинської філії «Просвіти», був популяризатором історії України, складаючи і публікуючи брошури для народу («Оповіданнє про Богдана Хмельницького», «Запорожські вольності», «Запорожец Константин Вира»).

А професор Нацiонального гiрничого унiверситету Ганна Кирилiвна Швидько, землячка М. Комарова, так захопилася цiєю постаттю, що написала і видала 2011 року книжку про нього «Михайло Комаров і Катеринославщина».