Олексій Зотиков: Створюючи «Серце України», ми намагалися донести глибинну правду про війну

– Ми створили документальний серіал «Серце України», що представляє історичну правду про звільнення Дніпропетровщини. Нікопольсько-Криворізька операція була однією з найважливіших, і про це говорять герої «Нікопольського потопу» . У цьому фільмі немає нічого придуманого. Це живі реальні історії та долі людей. Я хочу подякувати дорогим ветеранам за розказану правду про події тих років. Нам важливо зберегти цю пам’ять для майбутніх поколінь. Сьогоднішня історія грунтується на подвигу тих, кого ми побачимо в унікальних кадрах цього фільму, – сказав Олександр Вілкул під час презентації фільму «Нікопольський потоп» з документального циклу «Серце України».

Про особливості створення кінокартини розповів у інтерв’ю напередодні прем’єри четвертої, «нікопольської» серії проекту режисер і сценарист фільмів, відомий український кінодокументаліст Олексій Зотиков.

- «Серце України» – ця назва кінопроекту звучить як виклик. Що ви хотіли сказати цією назвою?

– Достатньо подивитися на карту України, і одразу визначимося, який регіон держави є її «серцевиною» (аж ніяк не принижуючи статус та роль інших). Дніпропетровщина – це більшість низових козацьких Січей, стратегічні природні ресурси, це інтелектуальний потенціал держави. Що ж до воєнних років та визволення, то наслідки тієї пори ми відчуваємо і нині. Наслідки як негативні – сотні тисяч вбитих, мільйони трагічних людських доль та зруйнована промисловість та інфраструктура, так і, на диво, позитивні, бо вони визначили найвищу планку громадської єдності, якої нам так часто не вистачає. Тоді більшості народу було зрозуміло, навіщо жити і за що вмирати! Був ворог, була спільна мета, був, зрештою, запас мужності, якого так бракує в часи сьогодення.

- У лютому ви презентуєте четверту та п’яту серії «Серця України» – «Нікопольський потоп» та «Криворізьке торжество». У чому своєрідність кожної?

- Спочатку може здатися дивним, чому наша прем’єрна кіноепопея розтяглася від 25 жовтня минулого року і до лютого 2014 року. І це при тому, що п’ятисерійний документальний проект був готовий вже на початку минулої осені. Але ми йдемо за логікою ювілейних дат визволення Дніпропетровщини. «Павлоградська увертюра», «Берег лівий – берег правий» – про реалії Дніпропетровської наступальної операції, «П’ятихатський смерч» – про «велике стояння» між П’ятихатками та Кривим Рогом. Останні дві серії про Нікопольсько-Криворізьку операцію.

Остаточну форму серій та проекту ми визначили, орієнтуючись на творчість Олександра Довженка. Геніальний режисер власноруч монтував документальну кінотрилогію про визволення України. Понад сто фронтових операторів передавали Довженкові на монтаж власні фронтові кіноздобутки.

Створюючи «Серце України», ми намагалися донести глибинну правду про війну. Хотіли розповісти про велику ціну, яку заплатили Дніпропетровщина та Україна за перемогу.

- Що покладено в основу «нікопольської серії» проекту?

- Кожна серія проекту має власний колорит. Нікопольщину – матір козацьких Січей – до наших часів заселяють мужні та сильні люди. Коли ми говоримо про спробу передати повну правду війни про звільнення Нікопольщини, то цю правду доводиться відбивати на оптимальній для такого формату кількості змістових рівнів. Перший рівень – рівень очевидця, який в 1943-44 роках був дитиною або молодою людиною. Очевидці були різні – селяночки з Капулівки чи Покровського, які рятувалися від гвалтівників-окупантів у степових скирдах. Старі козацькі родини, які їх годували, як й у 17-му столітті. Жителі німецьких землеробських колоній, які стали жертвами політичної спокуси зі столиці Третього рейху. Трохи ширше є рівень сприйняття подій воїнами-визволителями, які вже пройшли війну і знали, чим пахне щоденна «окопна правда». Вже далі – рівень боротьби «бійців ідеологічного фронту» з брехунами відомства Геббельса (слід пам’ятати, що нікопольські степи були частиною території, на якій нацистський інститут «Аненербе» шукав докази одвічного панування тут «германоарійської раси»). І, нарешті, рівень поінформованості та діяльності командуючих арміями, фронтами та найвищого командування. Гітлер запекло боровся за тутешні марганцеві руди, без яких біснуватий фюрер визнавав свою справу програною. Адже йшлося про його останню надію на використання «зброї помсти», що її мали донести до міст країн-союзників ракети Вернера фон Брауна. Тільки скомпонувавши усі ці щаблі «нікопольської правди» останньої війни, можна було дати глядачеві оцінити правдивий масштаб справи, що згуртувала на цій землі наш народ.

- Стосунки режисера і продюсера в кіно – це завжди привід для певної інтриги, а досить часто і конфліктів. Як ви протягом такого тривалого часу співробітництва вирішуєте режисерські колізії з Олександром Вілкулом?

- А немає жодних колізій. І дай Боже, аби так і надалі було. Повна взаємна довіра і повага до роботи кожного з учасників процесу. На моїй пам’яті, Олександр Юрійович єдиний раз висловив легке здивування, наскільки сильно авторська точка зору на події відрізняється від його власної. Хоча в цілому наші погляди співпадають. Але і тоді, й потому авторові нічого виправляти не довелося. Наш продюсер Олександр Вілкул сформулював спільний виробничий принцип – «Ми працюємо для українців, для народної душі, зберігаємо правдиву історію нашого народу».

- Як ви, професійний історик, стали на режисерський шлях?

- За першою освітою я етнограф. З легкої руки мого наукового керівника Валерія Тішкова ця наука з середини 1980-х років почала зватися «етнологією». Етнографи-етнологи повинні були «знати їхній профільний народ краще, аніж він себе знає сам». Водночас я працював у Державному історичному архіві України в якості наукового співробітника, описуючи гетьманські та січові фонди 18-го століття. Українські історичні студії виявилися актуальними в царині «найбільш важливого з мистецтв», яким я особисто вважаю документальне кіно. За чверть століття ми з колегами, власне, і створили документальне кіно незалежної України, починаючи від 114-серійного кінопідручника «Невідома Україна» і закінчуючи серіалами з історії Зеленого Клину та реалій державного кордону України («Намисто для Єдиної»). Тому коли влітку 2010 року до нашої творчої групи звернувся Олександр Вілкул з пропозицією створювати разом «краєзнавчу кінотеку», ми сприйняли це як подарунок долі. Відтоді у нашому спільному доробку – вже двадцять один документальний фільм.