Сьогодні найстарішому письменнику Придніпров’я Миколі Миколаєнку виповнюється 95

Першого віршика наш ювіляр надрукував вісімдесят років тому, 1 вересня 1934 року в газеті «Піонер». Але справжнім дебютом вважає публікацію у криворізькій газеті «Червоний гірник» 23 березня 1937-го, коли він, дев’ятикласник, надрукував поезію «Дівчині». За цю публікацію журі Всеукраїнського конкурсу на кращий літературний твір серед школярів нагородило його екскурсією по Радянському Союзу.

Тоді Микола вперше побував у Дніпропетровську, Києві, Ленінграді. Юних літераторів зустрічали відомі письменники та митці, їм показували оперні вистави та концерти, визначні історичні пам’ятки. Перед війною юнак закінчив Запорізький педагогічний інститут, підробляв у редакціях.

Зі зброєю й блокнотом

З початком війни золотого випускника вузу мобілізували до зенітно-артилерійського училища в місті Горькому. Здобувши звання лейтенанта, стояв на варті неба Москви, Горького, Гомеля, Речиці та інших міст. Не припиняв писати вірші і в роки війни, публікувався в газетах, виступав по білоруському радіо з віршами та публіцистикою білоруською мовою.

По війні був директором школи на Криворіжжі, головним редактором міської газети «Червоний гірник», а з 1960 року з родиною переселився до Дніпропетровська. Тут обіймав посади головного редактора видавництва «Промінь», головного редактора художніх програм обласного телебачення. Полковник запасу, учасник бойових дій, інвалід ІІ групи, поет нагороджений бойовими і трудовими орденами та медалями.

Його поезії — душі щоденник

По війні, 1946-го перша публікація віршів у журналі «Україна» вийшла турботами Максима Рильського. Окремим виданням виходять його повісті «На лінії вогню», «До сходу сонця», «Ставка — все життя», збірка оповідань «Ксана», низка повістей побачили світ у журналах, альманахах, збірниках. З-під його пера побачила світ книга публіцистики «Береги твого щастя».

Але передусім Микола Миколаєнко поет. Видав десятки поетичних збірок. І особливо розквітла його муза в роки незалежності України. До його дев’яностоліття вийшов чотиритомник поезій «Віща Зоря», а до 95-річчя долучився вже п’ятий том. Також до ювілею митця видано третій випуск «У сяйві Замцерли», до якого включено дослідження творчості поета, відгуки, рецензії на його книжки.

Давній друг і автор «Зорі»

Не може не викликати захоплення те, що поет у свої 95 в чудовій творчій формі. Продовжують одна за одною виходити його книжки. А його поезії — ніби щоденник багатої і мудрої поетової душі. Гарну творчу форму ювіляра, добре ставлення до нього молоді засвідчив і нещодавній творчий вечір поета у Національному гірничому університеті, який вела поетеса Леся Степовичка.

Особливо цінуємо ми те, що Микола Миколаєнко довго і плідно співробітничає з газетою «Зоря», тривалий час вів огляди поетичної пошти читачів. На шпальтах «Зорі» свого часу надруковано багато нарисів Миколи Антоновича. Не можна не наголосити на ще одній грані цієї багатогранної особистості. Як дбайливий садівник, він плекав творчу молодь, підготував до видання не одну книжку початківців.

У день Вашого славного ювілею, Миколо Антоновичу, від душі вітаємо Вас, зичимо доброго здоров’я, натхнення і гарного настрою! Нових творчих ужинків Вам!

Слово до однолітка

Є такий народний вислів: «Єдине, що від нас залежить, щоб дні прожити, як належить». Вітаючи тебе, Миколо, з поважним ювілеєм, мені хочеться бодай коротко відтворити те, що було спільним у нашій біографії. А вона ж була близькою саме тому, що проживали ми в один і той же час в оточенні своєрідних подій.
Потяг до друкованого слова з’явився в нас з тобою десь у середині тридцятих років минулого сторіччя, коли вперше нас захопив сількорівський рух. У газетах на той час відчувався неспокій, час від часу писалося про ворогів і зрадників. Болісно було дізнаватися нам, юнакам, про арешти шанованих читачами письменників Григорія Епіка, Валер’яна Підмогильного та інших.

Потім була війна, котра забрала кращі молоді роки, затим — наполегливе вдосконалення газетної справи. І вже у п’ятдесятих роках ти очолював криворізьку міську газету «Червоний гірник», а я — сільське видання «Нікопольську зорю».

Трапилося так, що одночасно ми з тобою опинилися на студії телебачення, де ти закріпився надовго. На той час було в тебе чимало літературних здобутків, прозових і поетичних видань. Отож, як я пам’ятаю, твоя поява на телестудії стала добрим надбанням творчого колективу. Тобі доручили очолити літературно-художню редакцію, навколо якої гуртувалися молоді літературні сили.

Скажу більше: вподовж всього життя Микола вовтузився з творчою молоддю, надавав їй практичну допомогу. А найпершим шляхом їх у друковане слово залишається й нині літературна сторінка в газеті «Зоря» під назвою «Чиста криниця».

У народі кажуть: «життя прожити — не поле перейти». Сталося так, що ми з тобою, Миколо, і довге життя прожили, і поле перейшли. Живучи в дитячі роки на селі коло батьків, яких силоміць загнали в колгоспи, нас, хлопчаків, рано почали використовувати на різних роботах у полях. Босими, а нерідко і впроголодь, ми носили по колючій стерні в полі снопи, а на токах молотили і віяли разом з дорослими зерно.

В 1932 році був середній урожай хліба, але його весь забрала держава. Забрали навіть те, що знаходилося по дворах. І тоді почався страшний голодомор. Селяни масово вмирали з голоду, найтяжче було літнім людям і дітям. І це ми не лише спостерігали — самі страждали від постійного недоїдання. Отож після тяжких воєнних лихоліть та геноциду тридцятих років нам з тобою, Миколо, дякуючи Богу, пощастило лишитися живими і разом з тим багато зробити і побачити за довгі роки.

Григорій Сімак,
ветеран війни і журналістики

Засіваючи правду, добро і любов

За 95 років Микола Миколаєнко пережив немало, однак з нього не вивітрилися віра у добро, співстраждання до ближнього і душевна щирість. Микола Антонович сповна володіє чеснотами, які розгубили набагато молодші його співвітчизники.

У своїй рідній Мар’янівці, ще малим хлопчам «опинившись до сходу Сонця в полі», відчув себе поетом. Тож і вірші почав писати ще в шкільні роки. Коли навчався в дев’ятому класі, став місцевою знаменитістю. Тоді у «Червоному гірнику» з’явилася публікація, за яку журі Всеукраїнського конкурсу на кращий літературний твір серед школярів нагородило його екскурсією.

Друкувався й у часи студентства. А по війні з благословення самого Максима Рильського в журналі «Україна» з’явилася добірка його фронтових поезій «Вірші солдата з Кривого Рогу». Написані на «передньому краї», у фронтовому окопі, вони вже таять у собі теми й образи майбутніх поетичних книжок, надто першої — «Тепловій». Скромна за обсягом (всього 23 вірші), вона вирізнилася у літературі тих часів ліричною тональністю й мінорним настроєм. Були в ній вірші-роздуми, інтимна лірика, фронтова поезія, в якій угадувався один із найголовніших мотивів творчості Миколи Миколаєнка — мотив творення життя. Подальші поетичні збірки, які побачать світ, лише увиразнять його.
Рушієм і мірою життя, на думку ліричного героя поета, є добро, любов і співстраждання до людського болю і жалю. Лише засіваючи Правду, Добро, Любов, можна сподіватися духовного здоров’я для людини.
«Потягнувся пролісок до сонця», — пише в одному вірші Микола Гудим. «Так душа самого Гудима потяглась до поезії», — відзначив Микола Миколаєнко. З Миколою Антоновичем мене познайомив мій брат Микола Гудим, на жаль, якого вже з нами немає.

Ви, Миколо Антоновичу, виховали декілька поколінь дніпропетровських поетів. Ви — педагог, автор багатьох віршів, п’єс, збірників та альманахів, член Національної спілки журналістів України і Національної спілки письменників України з 1958 року, лауреат літературної премії ім. П. Кононенка.
Ви — Людина з великої літери! Низький Вам уклін та найкращі побажання від шанувальниці Вашої творчості.

Антоніна Володимирівна Гудим
с. Голубівка
Новомосковського району