Вірський Павло Павлович

До рівня шедеврів світового хореографічного мистецтва підніс сучасну українську танцювальну культуру славетний колектив Державного заслуженого ансамблю танцю України імені П.Вірського. Видатний балетмейстер створив і до кінця своїх днів керував трупою. Навіть важко перелічити всі численні й різноманітні танцювальні композиції, створені П.Вірським. Ніжна й прозора лірика, натхненна романтика, піднесена героїка, щедрий і теплий гумор – у кожній з цих емоційних сфер балетмейстер почував себе на диво легко й вільно, майстерно і часом несподівано оригінально відтворюючи ці розмаїті настрої в пластичних композиціях та візерунках, постійно збагачуючи й розвиваючи багатобарвну мову сценічної хореографії.

Художня громадськість нашої держави святкує дні народження всесвітньо відомого майстра. Та, мабуть, далеко не всі знають, що творчий шлях Павла Павловича Вірського починався в Дніпропетровську, на кону Робітничого театру опери та балету.

Він народився у 1905 році в Одесі. З перших своїх самостійних кроків у чарівний світ хореографії П.Вірський був вдумливим і старанним учнем, прагнучи взяти від своїх учителів якомога більше знань. З учителями П.Вірському взагалі дуже пощастило вже з перших кроків. Та вони були дуже різними митцями, іноді полярно протилежними за творчими принципами та художніми почерками. Це – і прихильник вільної ритмізованої пластики В.Пресняков, і прибічник суворих класичних танців, знавець італійської віртуозної школи Р.Баланотті, і сміливий експериментатор, талановитий російський хореограф К. Голегзовський, що на той час захоплювався «модернізацією» класики – з одного боку, та з другого різноманітні групи виконавців українських танців, які в двадцяті роки частенько виступали на естрадах багатьох міст. Серед них у першу чергу – популярне тріо Орбєлбол (Орлик, Бєлов-Дубінін та Болденко) і танцюристи, керовані М.Соболем. Ось у кого починав учитися юний Павло Вірський. А потім – Московський хореографічний технікум імені А.Луначарського, класичні вистави Великого театру. І ось, разом із своїм другом і майбутнім співавтором М.Болотовим, молодий балетмейстер знову в сонячній Україні, балетне мистецтво якої в цей час переживало надзвичайно складний період шукань, експериментів, перекреслення кращих традицій та здобутків минулого. Гасло псевдоноваторів: «Карфаген треба зруйнувати – класичний балет знищити!» – не сходило з порядку денного.

Яким же шляхом пішли молоді, початкуючі хореографи?
Спираючись на класичну балетну спадщину і багатства народного танцю, вони вирішили йти шляхом реалізму та народності. Цьому всіляко сприяли адміністрація і творчий склад Дніпропетровського Робітничого оперного театру, на сцені якого дует поставив чотири вистави. У своїх досить різноманітних постановах вони прагнули до широкого утвердження хореографічної образності і симфонічно розвиненого танцю. Позначені сміливим пошуком, спектаклі викликали інтерес глядача, критики і гарячі суперечки.

Різними хореографічно-стилістичними засобами вирішувалися характеристики головних героїв балету «Есмеральда» Ц.Пуні. Партія Есмеральди, наприклад, була заснована переважно на класичній хореографії. Потворність Квазімодо передавалась не стільки гримом, скільки відповідною пластикою. Свою балетну лексику мали і красень Феб, і Клод Фролло. Втім, різка грань між їхньою «мовою» відчувалася лише у варіаціях. Коли персонажі спілкувалися, то відбувався своєрідний лексичний взаємовплив.

Намагаючись «обійти» слабкі місця драматургії, знайти жваві, пружні темпи у розвитку дії, П.Вірський і М.Болотов вивели на перший план колективний образ народу. Ця провідна тема набувала героїко-романтичного забарвлення. Вулична танцівниця Есмеральда (В.Череховська) за задумом балетмейстерів втілювала ідею протесту і боротьби простої людини, проти соціальної кривди і несправедливості, духовного гніту.

Переосмислюючи багатства класичної спадщини, народного танцю, намагаючись замінити побутово-натуралістичний пантомімічний жест узагальненим, зробити крок на сцені пластично виразним і підпорядкованим ритмічним новаціям, балетмейстери у тісному зв'язку з композитором В.Нахабіним, лібретистом В. Галицьким, диригентом І.Штейманом, художником В.Рифтіним створили виставу «Міщанин з Тоскани». Це був перший радянський комедійний балет, який прославив театр на весь СРСР.

Барвистий, різножанровий колорит народної танцювальності живить драматургію і лексику балету, в основі якого одна з новел восьмого дня «Декамерона» Д.Бокаччіо, поета і сатирика епохи італійського Ренесансу. Через усю музичну тканину твору проходять сім основних лейтмотивів – теми Ферондо, Сільвестри, абата Чапелетто, артиста Боні, Комедіантів, Ревнощів і світла, життєствердження.

П.Вірський і М. Болотов навчили молоду солістку Н.Морозову, яка виступала в партії Сільвестри, мистецтву «антре». Звідси в неї була особлива увага до кожного виходу на сцену: у вихідній варіації вбачала балерина емоційний ключ до всього спектаклю, і намагалася задати високий тон.

Цікаво, що в ролі абата Чапелетто виступив сам Павло Вірський. В його інтерпретації це був зовсім не трафаретний монах-схимник з величезним животом і червоним носом п'яниці. Навпаки, митець трактував його життєрадісною молодою людиною, яка прагне розваг, любовних пригод, але дуже уміло маскує свої почуття. Відштовхуючись від музики, в якій хоральні звучання поєднуються з фривольною мелодією, що нагадує польку, П.Вірський переконливо розкривав двоєдушність служителя церкви, хиткість релігійних поглядів персонажа, лицемірство духовного отця.

Поступово трупа оволодівала класичною танцювальною формою, підвищувалася майстерність кордебалету. Це дало змогу здійснити постановку романтичного балету «Корсар» А.Адана. П.Вірський та М.Болотов наполягали на тому, що артист, який виконує партію класичного репертуару, повинен думати не тільки про демонстрацію техніки, навіть і віртуозної.

В партії корсара Конрада виступив А. Сидорчук. Його манера трактовки образу відрізнялася мужністю, в декотрих моментах величавою героїчністю. Він танцював технічно виразно й темпераментно. Треба визначити, що в роботі дуету Конрад (А.Сидорчук) – Медора (Н.Виноградова) поєдналися професіоналізм і натхнення. Виступи Н.Виноградової, що була ученицею А.Ваганової, були запорукою художнього рівня балетної вистави. Вона не намагалася блиснути технікою заради техніки. Через мистецтво емоційно наснаженого класичного танцю своєрідно вияскравлювався характер пристрасної Медори, її психологічна суть.

Вистава ДРОТу «Раймонда» О.Глазунова була задумана П.Вірським і М.Болотовим в традиціях великого балету. Докладаючи чимало зусиль, щоб на основі умовної, стилізовано-екзотичної сюжетної канви твору О. Глазунова – М.Петіпа створити реалістичний спектакль з логічною драматургічною лінією, вони прагнули до реалістичної танцювальної образності, до створення переконливих хореографічних характеристик героїв, до внутрішньої драматизації танцювальної мови.

...Павло Павлович Вірський залишиться в нашій пам'яті натхненним творцем, дбайливим учителем, геніальним балетмейстером, вдумливим теоретиком танцювального мистецтва. Його образно-танцювальне мислення завжди несподіване і яскраве. Якщо вам доведеться йти вулицею Серова, зверніть увагу на будинок, в якому розташований магазин «Квіти » (вул. Серова, 4). Колись, перед другою світовою війною, в одному з вікон довго не гасло світло вночі. Тут народжувалися такі незабуті образи.