Казка Аркадій Васильович

Ім’я Аркадія Казки досі залишається маловідомим навіть у літературно-мистецькому середовищі, не кажучи вже про широке коло читачів. Прізвище поета і нині не залучено до літературного процесу. Коротке, але яскраве життя Казки схоже на його блискучі сонети, тріолети, газелі, рондо. Музично обдарована особистість тільки в світі музики відчувала повну свободу, якої так не вистачало в реальному житті.

Аркадій Васильович Казка народився 11 вересня (за ст. ст.) 1890 р. у родині, що походила з козаків. Батько поета любив спів та музику, керував церковним хором. Цю пристрасть до пісні передав синові.

Аркадій навчався у Чернігівському реальному училищі, де заприятелював з Павлом Тичиною. Про це ми дізнаємося з листа дружини Казки Ганни Павлівни:
«Будучи ще учнем реального училища Арк. Вас. разом з П. Г. Тичиною співали в хорі і жили в інтернаті при монастирі...».

Разом вони відвідували «суботи» Михайла Коцюбинського, знаходилися під впливом геніального письменника. Ось перлинка з раннього Казки:

«Аркадій закінчив Чернігівське реальне училище, – згадувала його дружина, – а потім вступив до Київського комерційного інституту, але не закінчив його. Тяжке матеріальне становище примусило його повернутися до Чернігова і працювати. Він став креслярем у Чернігівській земській управі, взявши на своє утримання трьох сестер і племінницю.
Згодом сестра Олена (середня) теж стала працівницею статвідділу зем. управи.
Але жили дуже бідно».

Потім Аркадій Казка тривалий час працював шкільним учителем у селах Київщини, Катеринославщини (1919–1921), в Одесі. Революцію прийняв захоплено.

Аркадія Казку, як за життя, так і після, друкували мало. Інколи його твори з’являлись у «Літературно-науковому віснику», «Новій громаді». «Плузі». Творчість поета не підпадала під еталон пролетарської, хоча були в нього вірші, присвячені революції, приміром, сонет-акровірш «Буря», поеми «Стежечка». «Сон старого кобзаря», «Ленін», «Великдень» тощо...

Вчителюючи, Аркадій Казка не поривав зв’язків із давніми своїми друзями Василем Блакитним, Григорієм Верьовкою, Павлом Тичиною, який працював у Всевидаві (він і Казку залучив до цієї справи).

У листі до П. Тичини та Лідії Папарук (дружини поета) від 10 жовтня 1924 року А. Казка, міркуючи про збереження творчої індивідуальності поета, писав: «Поети – діти свого часу, і тому при широті нового діапазону – ти не можеш не бути у центрі сучасності. Єсть тільки поети, творчість яких переїхало грузовиком ідеології, і тому всі твори їх викручені, викривлені. Ти спасся – добре напружившись. Це зберегло гармонійну врівноваженість твоїх творів (бездоганна форма і сучасний зміст)».

Але ж така поезія, за словами самого Аркадія Казки, не давала змоги «заробити на чоботи».

1923 р. поет підготував рукописну збірку поезій «Lamentabile» («Сумливе»), яку подарував Г. Верьовці. З листування з Тичиною видно, що поет готував до видання збірку «Розірване намисто», а в листі до свого учня, поета В. Мисика, писав про утворення нової книжки «Васильки»: «Василечку! Одне велике зауваження: назва збірочки «Васильки» нехай не здається Вам надмірною гординею мого духа – це моє мистецьке credo, що кожен митець і кожен його твір мусять мати свій запах, свою духмяність. Оце і все. Але ніяк не так, що, мовляв, всі твори мої досконалі. Це було б надмірним безглуздям – і я ще остільки не здурів. За кожного автора говорить час, і коли час уже поховає – то вже назавжди».

Ці творчі задуми так і лишилися нездійсненими...
У 1925 р. А. Казка з Київщини переїхав працювати до Одеси.

Наприкінці літа 1929 року по Україні почалися перші арешти у справі «СВУ» («Спілка Визволення України»). Вчителя, поета разом із багатьма українськими інтелігентами було притягнуто до цього процесу. 10 вересня він опинися за ґратами одеської в’язниці. Близько трьох місяців його тримали в камері, вимагаючи «зізнань». Виснажений допитами, моральними та фізичними знущаннями, тонкий, вразливий А. Казка 23 листопада покінчив життя самогубством.

П. Тичина, коли дізнався про цю трагедію, написав до своєї коханої Л. Папарук: «Наш нещасний хлопець покінчив з собою (...) і таланту не розвинув. І світу білого не випив».

Через шістдесят років твори поета побачили світ. Багато зусиль до цього доклали П. Тичина, В. Мисик, А. Павлюк, Г. Казка. Тільки 1989 року С. Тельнюкові пощастило видати першу збірку А. Казки «Васильки», куди увійшли оригінальні поезії, листи до П. Тичини та Л. Папарук, переклади з І. Буніна, В. Маяковського, В. Мюллера, Г. Стефані.

«Аркадій Васильович Казка був поетом високої культури, глибокого відчування прекрасного. Він уникав гучних нот, але зате кожне слово його було словом дозрілого поета, схильного до глибоких роздумів над життям. І якби його книжка вийшла тоді, коли була написана, вона стала б помітним явищем у всій поезії 20-х років».