Володимир Небоженко: «Люди не повинні забувати, якого вони роду-­племені»

Напередодні ювілею Володимир Павлович в інтерв’ю кореспондентові «Зорі» розповів про свій творчий шлях і поділився роздумами про сьогодення і перспективи мистецтва скульптури.

— Володимире Павловичу, які свої роботи ви вважаєте найбільш значимими?

— Як батьки кажуть про дітей, що на руці п’ять пальців і кожен болить, так і мої скульптурні роботи. Вони створені в різних умовах, але в кожну свою роботу я вклав душу. Комусь більше подобається Шевченко, комусь Поль, а комусь Чкалов, старшим людям подобається пам’ятник 152­й стрілецькій дивізії на Набережній на Червоному Камені. А лікарі відзначають пам’ятник Семашкові.

— Є ваші роботи і в інших містах?

— У Прилуках встановлено мій пам’ятник молодому Шевченкові — художнику з палітрою і пензлем — той, який міг би бути у Дніпропетровську. Але в нас побажали, щоб він був чисто поет, а там захотіли мати художника. Оскільки Кобзар у Прилуках малював з натури Спасо­Преображенський собор.

Свого часу я виготовив надгробний пам’ятник голові колгоспу Герою Соцпраці Кісенку в Покровському. Але його вкрали десь півроку тому. І зараз лишився голий постамент. Це була напівпостать. Украли, бо бронзовий, розпиляли, здали десь на металобрухт. Навіть знайшли в Синельниковому розпиляну роботу, але її вже не збереш. І винуватця знайшли, та що з нього візьмеш…

Виготовив дошку на честь відомого режисера Леся Курбаса, вона відкрита у Відні в Австрії. Це окрема історія. Якось представник дніпропетровської влади звернувся до українського посольства у Відні, а ті в свою чергу поцікавилися, чи не могли б дніпропетровці допомогти їм з виготовленням дошки Лесю Курбасу. Організувати цю справу доручили Валентині Тальян, тоді начальнику обласного управління культури. Вона й запропонувала мені цю роботу.

Замовлення почесне, а грошей на це не було. Я виліпив дошку безплатно. Мене, правда, запросили на відкриття. Я задоволений: дошку відкрили в центрі Відня. Все було урочисто, з участю української діаспори. Нас з Валентиною Василівною Тальян повозили по всій Австрії, приділили нам велику увагу.

— А кого ви називаєте своїм наставником у мистецтві?

— Найголовніший мій наставник — Костянтин Іванович Чеканьов, заслужений художник України. Він дав мені путівку в життя. Після інституту він прийшов викладати в нас у Дніпропетровському художньому училищі. Нас перед тим більше хвалили, як навчали. А він став по­справжньому навчати, а десь і переучувати. На деякі речі просто відкрив нам очі.

Підкуповувало не лише те, що Чеканьов — високої якості спеціаліст, а й те, що він людина високої порядності, гуманний. Він настільки душевно відкривався студентові, готовий був віддати усе, аби студент навчився. Тож це був для нас і товариш, і друг, і учитель. Ми йому дуже вірили.

— І тому на його честь ви виконали меморіальну дошку?

— Так, на будинку, де він жив, після його смерті з’явилася така дошка. Я проявив таку ініціативу, наполіг, вибігав і виліпив. Зять майстра оплатив відливку в бронзі.

— Володимире Павловичу, а у вас є учні?

— Мені на учнів не щастить. Хотілося б, але… Коли людина одразу питає тебе: «А скільки грошей я буду заробляти?», то в мене одразу зникає інтерес навіть до розмови з такою людиною.

— Як на ваш погляд скульптора: у нас у Дніпропетровську з пам’ятниками все гаразд?

— Хотілося б більшого подиху національного відродження, бачити пам’ятники на честь діячів української історії і культури. Ось зараз центральний проспект міста став носити ім’я Дмитра Івановича Яворницького. Це чудово. Та не знаю, чи надгробний монумент йому виконує роль пам’ятника, чи, може б, ще один йому відкрити пам’ятник. Тут питання є. Пропонують перенести монумент Олександра Поля з центрального проспекту на проспект Поля (колишній Кірова), з чим я категорично не погоджуюся. Адже він цілком вписаний у територію центрального проспекту.

— А хто ж таку пропозицію подав?

— Ходять чутки, і мене вже про це питали. Але ж Полю буде тісно там, де було скромне погруддя Кірову. Хіба можна механічно перенести пам’ятник з одного місця на інше?

— У місті на Дніпрі маємо пам’ятники Шевченкові, Яворницькому, козаку Глобі — ось і всі українці. Може, оголосити конкурс на кандидатури — кого варто увічнити? Щоб підкреслити національне обличчя міста.

— І так можна зробити. Історичний музей може запропонувати достойні імена. До громадської думки варто прислухатися. Пригадую, коли почав навчання в художньому училищі, у нас викладав Олександр Васильович Ситник — автор пам’ятників Ломоносову, погруддя Гоголю.

Він розповідав, що коли між музеєм і гірничим інститутом стояв порожній постамент з­під пам’ятника Катерині ІІ, то люди весь час писали листи з пропозиціями, кого там увічнити. І один пенсіонер запропонував Ломоносова. Пам’ятник відлили 1971 року.

Добре, що в місті з’явилися нині вулиці на честь діячів нашої багатої історії. Ось Комсомольська стала Старокозачою. Ця назва тішить моє вухо. Як в пору мого студентства я радів у київському метро, де зупинки оголошувалися рідною мовою. Приємно відчувати, що ти дома, в Україні. Так же й пам’ятники. Вони формують оточення.

— Професія скульптора рідкісна. Скільки вас нині у Дніпропетровську?

— Коли я 1959 року вступав до художнього училища, щороку набирали по 30 студентів: 24 учні на живописне і 6 — на скульптурне відділення. Причому бажаючих стати скульптором майже не було — одна заява з тридцяти. Тож нас мало не силоміць взяли з живописного відділення і направили на скульптурне.

— Виходить, ви випадково опинилися в цій сфері. Не шкодуєте, що вас направили на цей шлях?

— Я ж виріс у селі, там скульптурних студій не було. Ніхто цього не навчав. Фарбами ще малювали. А ліпити? Це рідкість. Але в Дніпропетровську вирощували свої кадри — у нас було чимало добрих скульпторів. Зараз же багато колег пішло з життя — Огій, Чеканьов, Жирадков. За останні півроку нас покинули люди одного покоління Петро Куценко і Олександр Невечеря. Залишилися Юрій Павлов, Юрій Щедров, Степан Жиляк, Олександр Зобенко, я і Валентина Іларіонівна Щедрова.

Усім від 60 до 86 років. А поповнення не намічається. В театрально­художньому коледжі скульп­турного відділення нині немає, а з Києва ніхто не їде. Всі хочуть лишитися в столиці. Мене запитували, чи погоджуся я викладати в училищі скульптуру. Сказав, що лише в тому разі, якщо відкриється окреме скульптурне відділення зі своєю програмою. А просто викладати ліплення я не згоден.

— Ми постійно порівнюємо, як було колись і як зараз. Скульпторам нині легше чи важче?

— Звичайно, важче. І набагато. Зовсім важко. Якщо живописець має хоч надію продати свою картину на ринку, то скульптурного ринку немає. Скульптура — річ дорога. Її треба переводити в матеріал — бронзу чи граніт. А це дорого. Гіпс — це, вважайте, що його немає, бо це тимчасовий перехідний матеріал. Ще кілька десятиліть тому скульптор був у вигіднішому становищі. Коли він отримував замовлення на пам’ятник, то там і копійку можна було заробити, і робота стоятиме — автора знатимуть, і людям буде приємно. Тому до нас ставилися як до еліти. Живописець мусив робити виставку, а автора пам’ятника вже знали після його відкриття. Та й виставку зробити скульпторові теж дуже дороге задоволення. Ось у мене ювілей, а я не в змозі зробити виставку.

— Як же виживають скульптори нині?

— Та так, як всі! Випадковими заробітками. Замовники надгробків на кладовищах мають бути заможними людьми, готовими перевести скульптуру в матеріал. Та й це ускладнилося останнім часом — бронзу крадуть, її не замовляють. А з граніту роботи ще дорожчі. Людина як почує ціну, почухає потилицю і більше не звертається.

— Серед ваших нереалізованих робіт — пам’ятник козакові Головку для Покровського.

— Років шість­сім тому в районної влади було бажання встановити в центрі містечка пам’ятник легендарному засновникові Покровського отаманові Головку. Виліпив я його в розмірі. Взявся навіть один чоловік фінансувати, а потім охолов, каже: «Я не знаю, що буде завтра». У зв’язку з війною, а Покровське поряд з Донбасом, питання зависло взагалі. Я пропонував попередньому мерові нашого міста відкрити пам’ятник Головкові в парку Шевченка на оглядовому майданчику.

Звертаються до мене і синельниківці, які хотіли б мати пам’ятник Шевченкові. Та брак коштів зупиняє.

— Дніпропетровщина — козацький край. Але в обласному центрі, окрім Богдану Хмельницькому, немає пам’ятників нашим героїчним предкам.

— Немає! Я пропонував свого часу варіант пам’ятника Яворницькому з козаком. Але він не пройшов конкурсу.

— Зараз час модної малої пластики у парках, скверах. Козаків можна було б помістити там.

— Немає монумента письменникам­землякам Івану Манжурі, Адріану Кащенку. Літературний музей пропонує відкрити композицію Трьомсину — богатиреві за казкою Манжури. Нехай люди не забувають, якого вони роду­племені.

— У музеях є ваші роботи?

— Є у Дніпропетровському художньому, історичному, в музеї Тараса Шевченка в Києві, у Покровському районному музеї — на моїй батьківщині.

— Отже, ви можете бути задоволені тим, що вам вдалося на сьогодні зробити?

— Якоюсь мірою задоволений, що щось для міста все ж вдалося зробити. Дехто з моїх однокурсників­киян мені навіть по­доброму заздрять: мовляв, ти реалізував себе. Можна було, звичайно, зробити й більше. З вдячністю згадую підтримку Валентини Василівни Тальян.

Я зробив пам’ятник Шевченкові, а був момент, коли здавалося, що він нікому не потрібний. У серпні 1991 року Валентина Тальян організувала художню раду з людей­патріотів і сказала: «Ходімте до Небоженка дивитися пам’ятник Шевченкові!» І тоді в мене прийняли метрову модель. Тож мій пам’ятник — ровесник української незалежності, їм по 25 років.

— З ювілеєм вас, Володимире Павловичу! Прийміть щирі вітання від читачів «Зорі» з побажаннями доброго здоров’я, наснаги і нових звершень!