Як легендарний дніпровський журналіст став «Оркодавом»

Відомий журналіст Віктор Ожогін став одним із героїв нової книги «Україна: журналісти на передовій», яка щойно була видана у Києві.

Про долю заслуженого журналіста України Віктора Ожогіна Міський сайт розповідав неодноразово. Він захищав нашу країну від рашистів у 2014 році. А у березні 2022 року вдруге вирушив на фронт. Отримав поранення, підлікувався - і знову бити ворогів до побратимів.

Його ставлення до рашистів характеризується одним виразним словом: напис «Оркодав» прикрашає його особистий шеврон та номери старенького автомобіля, подарованого давнім другом та колегою.

У столиці видано нову книгу «Україна: журналісти на передовій / упорядники Алла Малієнко, Юрій Бондар, Анатолій Яковець. – Київ: Видавничий дім журналу «Пам'ятки України», 2023.

Одним із її героїв став Віктор Іванович Ожогін, нарис про нього написала Ганна Волкова.

Фрагментами нарису поділився Юрій Бондар:

«ОРКОДАВ» ВІКТОР ОЖОГІН

«Хто не знає Віктора Ожогіна? Легенда факультету журналістики Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка (розпочав навчання у 1978 році на підготовчому відділенні).

Легенда української журналістики: блискучий футбольний коментатор, незручний для чиновників, керівник Дніпропетровської обласної телерадіокомпанії, кореспондент опозиційного телеканалу в Дніпрі, заслужений журналіст України. Коли обставини виштовхували його з професії, таксував, займався менеджментом і ще хтозна чим, але без роботи ніколи не сидів.

Ті, хто знають Ожогіна, не можуть уявити його без футбольного м’яча. Йому вже за 60, а його не виженеш з футбольного поля. Ще й фори дає молодим!

У нього мільйон друзів, бо сам надійний друг і має щиру душу, і цим притягує до себе гарних людей, мов магнітом. Так от, для цього мільйона не стало дивиною, що Віктор Ожогін у березні 2022 року вдруге від 2014-го опинився на фронті, хоча давно вже не призивного віку. Не думаю, що видам тепер «військову» таємницю, коли скажу, що для цього він… підробив документи. Виправив у військовому квитку третю цифру в році народження – з 5 на 6.

Заступник командира роти по роботі з особовим складом 2-го бату батальйону «Дніпро-1» Національної гвардії України старший лейтенант Віктор Ожогін носить шеврони з написом «Оркодав». Має такі ж номери на старенькому «Мерседесі», який нещодавно передав йому для виконання бойових завдань віце-президент ФК «Динамо» (Київ») і його давній друг Олексій Семененко. Це дуже відповідає його меті на цій війні – давити орків, і якомога більше. Бо, каже, «якщо ми не зупинимо цю орду, вона давитиме всю Європу».

…18 вересня під Лиманом його поранили. І «спіймав» не просто осколок від артилерійського снаряду, а величезний, на пів долоні шматок металу. Лікарі, коли витягнули уламок і зважили, були вражені: 88 грамів! Для порівняння: вага «простої» кулі 7,62 – 9 грамів. «Нагадує копію стартового ракетного комплексу з ядерним запасом, яким путін погрожує всьому світові» – звертає увагу Віктор.

Він міг померти. Буквально за одну хвилину стекти кров’ю. Перебита артерія просто фонтанувала.

– Молоді пацани, з якими ми відправилися на зачистку місцевості, розгубилися, коли хлинуло море крові, – розповідає Віктор. – А старшина з позивним «Денчик» (Денис) і командир роти Сергій з позивним «Крим» – досвідчені вояки – мене врятували, надавши першу медичну допомогу. Все нормально. Буду жити! Дружині пообіцяв, що народимо ще сина. А хто ж, крім нас? Он скільки молодих пацанів загинуло. І війна ж не закінчиться за місяць чи два.

…Віктору зробили дві операції – спочатку в Слов’янську, потім у Краматорську, де, до речі, й витягли 80-грамовий уламок. Під час нашої зустрічі він перебував під кваліфікованим наглядом медичного персоналу клінічної лікарні швидкої медичної допомоги у Дніпрі. Рвався додому і в бій.

– Лікарі кажуть, у мене сталеві, добре прокачані м’язи. Тому стегно залишилось цілим, хоча, сказати чесно, думав, утрачу праву ногу, – посміхається Віктор. – Що ж, не дарма у футбол з семи років граю. А з маленькими уламками, які лікарі не беруться витягувати, буду жити, як жив батько, учасник Другої світової війни. Тільки він носив їх у руці. Єдина проблема: якщо захочу кудись полетіти, то «дзвенітиму» при проходженні контролю. Казатиму: «Не думайте, що то діаманти. Вони всі у Швейцарії».

– Сподіваюсь, коли братиму Луганськ, буду в нормальній формі, – переконаний. – У мене завдання – взяти Луганськ, де могила мого батька. Взяти Ялту, Севастополь, Євпаторію, де служив на Чорноморському флоті. А потім зайти в Сочі, там наш Краснодарський край, звільнити козаків кубанських. Думаю, вони самі попросять нас це зробити. Нам чужого не потрібно, але ж це наша земля! Ще звільнив би Воронезьку губернію, де народився і прожив 14 років. Це моя батьківщина і це Україна. Там розмовляють суржиком, місцевих називають хохлами. Вони не москалі. Батько розповідав, що у 1932 році, коли ходив до другого класу, то вивчав українську мову. А потім Сталін видав наказ про заборону вивчення мов національних меншин на території російської федерації. У мене там багато рідні, з якою не можу відверто розмовляти. Дехто називає мене бандерівцем. Мені соромно за них. Де ж у цієї нації людська гідність, якщо вони не можуть повстати проти пуйла, який просто знущається над усім світом? Виродок він…

…Віктор Ожогін зізнається, що йому досі шкода новеньку «Субару форестер», яку передала Національна спілка журналістів від Литовського клубу журналістів.

– Я на ній з Лисичанська у Сєверодонецьк по мосту, який обстрілювали з обох боків і був таким зруйнованим, що по ньому майже не можна було їхати, возив побратимам продукти, воду, звідти вивозив поранених, – розповідає. – Аж доки той міст не підірвали. Того дня я перевозив на «Субару» людей з однієї позиції на іншу. В цей момент неподалік розірвалась міна – осколок пробив колесо. Поміняв його швиденько, але далеко заїхати не встигли – прилетіла ще одна міна. Одразу два колеса спустили. Що я міг зробити? Шиномонтажу в лісі немає. Довелося кинути в машину гранату, щоб вона не дісталася ворогу. У мене залишились від автівки лише ключі…

Найбільше підтримки, за словами Віктора Ожогіна, армія має від волонтерів.

– Якби не вони, то війна, мабуть, закінчилася б ще в 14-му році, – говорить. – Просто нас заграбастали б і все. Ми п’ємо, наприклад, петриківську воду, яку доставляють нам волонтери, з імпортних гідраторів, які також вони передають. Висловлюю велику вдячність кожному, хто перераховує на потреби армії. Є перекази по 20, 100 гривень, але вони зроблені від щирого серця. Наш народ, який віддає своїм захисникам останнє, не перемогти. Я дуже дякую за допомогу, зокрема, своїй старшій доньці, Анні Ожогіній, яка підтримувала мій підрозділ у 2014 -2015 роках, а тепер підтримує ще більше. Організовуючи збір коштів, відправляє на роту ті ж гідратори, тактичні окуляри і рукавиці, прибори нічного бачення… Для того, щоб ми отримали «Субару», вона також доклала багато зусиль. На жаль, усе це розхідний матеріал, який може бути знищеним через кілька днів після отримання. Пригадую, 21 вересня 2014 року взвод, яким я командував і який негласно всі називали «журналістським», бо мої колеги-журналісти взяли над ним опіку, потрапив під лютий ворожий вогонь неподалік Маріуполя. Це було на п’ятий день після нашого прибуття на фронт. У нас згоріло все цінне майно й продукти харчування. Та, на щастя, всі залишились живими. Бог був з нами. Я за весь рік тоді не втратив жодного бійця.

– Ось поглянь на це фото, – відшукує світлину у папці. – Не я один у такому поважному віці. Поряд зі мною воює рядовим колишній начальник Дніпропетровського обласного управління міліції Дмитро Завідонов, який пішов на пенсію у званні генерала міліції. Підполковнику міліції у відставці Віктору Хохотві вже 69, а в армії він сержант. Давно на заслуженому відпочинку колишні правоохоронці Володимир Максименко й Валентин Швець. Ми порахували, що нам на п’ятьох 317 років! У мене двоє внуків, у когось троє. Нам точно не потрібні ні звання, ні нагороди. І скільки ще таких відважних, мотивованих воїнів лише в моїй роті, всіх їх неможливо назвати. Майор Олександр Новик, футболісти Віталій Халявко, Ігор Плотко… Ідучи добровольцями на фронт, ми не цікавились зарплатою. Просто знаємо, що на війні є місце кожному. І не кажіть, що війна це справа лише молодих…».