Таємниці історії: На Дніпропетровщині шукають сліди легендарного монастиря

Село Чернетчина в Магдалинівському районі отримало свою назву завдяки великому православному монастиреві, що розташовувався тут, від якого до нашого часу залишилися лише скупі історичні факти і спогади.

Нагадаємо, що чернець означає насельник монастиря, і саме з наявністю монастиря пов'язана назва села Чернетчина.

Історикам відомо, що великий монастир у цій місцевості виник за часів Запорізького козацтва та називався Нехворощанський. Така сама назва, Нехвороща, має одне із сіл по сусідству.

В 1696 монастир був розграбований і спалений кримськими татарами.

Але через деякий час він був відновлений запорізьким козацтвом і став великим і процвітаючим. За масштабом та значущістю він був порівняний зі Свято-Миколаївським Пустельним монастирем, який і зараз благополучно живе та розвивається біля Новомосковська.

Бідою Нехворощанського монастиря став указ про його закриття 1786 року.

Ще понад 10 років у ньому теплилося життя, тут доживали своє життя старі запорізькі козаки.

Але згодом монастир повністю обезлюдів. Незабаром від нього не залишилося жодних матеріальних свідчень.

Наразі історики та краєзнавці Дніпропетровщини ведуть роботу щодо встановлення точного місця розташування Нехворощанського монастиря та пошуку його можливих матеріальних свідчень.

Докладніше про це у групі «Дивна Україна – клуб шанувальників історії та подорожей» розповіла Ольга Філь:

«Назва селища Чернеччина походить від слова «чернець» і вказує на те, що тут був монастир, а місцевість довкола монастиря належала ченцям. Монастир тут виник за часів Запорожжя і мав назву - Нехворощанський.

Стояв монастир на лівому, «татарському» березі річки Оріль, в оточенні лук, заток, озер, у володіннях Орільської паланки Війська Запорізького (з 1773 р. ця територія належала до новоутвореної Личківської паланки, а з 1776 р. - Личківського повіту Азовської губернії).

У січні 1696 року на монастир напали кримські татари і вщент зруйнували його. Лише у 1709 році козаки відбудували свою святиню і постійно її підтримували, надавали чисельні пожертви на користь монастиря й ченців: книги, церковне начиння, коштовності, гроші, дарохранительниці, потири тощо. Деякі речі після закриття монастиря певний час зберігалися в інших храмах Катеринославщини.

За описом Полтавського полку 1731 року до маєтностей монастиря належали слободи Гупалівка й Нехворощанська Чернеччина та кілька хуторів, у тім числі Шагарівський.

Одним з ігуменів монастиря був колишній кошовий отаман Запорізької Січі Павло Іванович Козелецький, який після постригу одержав ім’я Петро Артовський. Він очолював монастир до своєї смерті у 1768 році, тут же і похований на монастирському козацькому цвинтарі. Можливо, колись майбутні дослідники спробують відшукати його могилу.

Успішні російсько-турецькі війни 1768-1774 рр. та 1787-1791 рр. і приєднання Криму значно розширили на південь територію Російської імперії і, як результат, обумовили руйнування Запорізької Січі та церковної організації запорожців, проведення секуляризаційної реформи по вилученню церковно-монастирської власності до державної скарбниці і масову роздачу колишніх запорізьких земель поміщикам. З цього часу починається занепад і Нехворощанського монастиря. Потім з 1780 року тут розташувалося Катеринославське духовне правління, а в 1786 році монастир офіційно закрили, хоча до 1799 року тут ще доживали свій вік колишні запорожці.

На сьогодні історики точно не можуть визначити місце знаходження Нехворощанського Успенського монастиря.

Карта ХVІІІ століття та розповіді старожилів дозволяють стверджувати, що монастир був поруч з озером Святим а опитування місцевого населення показало, що назва озера – „Святе”, невипадкова. У ньому, за легендою, сховані дзвони Нехворощанського монастиря.

Як Самарський Миколаївський так і Нехворощанський Успенський монастирі за своєю архітектурно-композиційною структурою майже нічим не відрізняються від православних монастирів Гетьманщини. Обидва вони, за фольклорними джерелами, виникли з каплички та житлових споруд для нечисленної братії. Спільною рисою пізньосередньовічних православних монастирів є наявність огорожі, яка крім оборонної функції, символізує кордон між матеріальним та духовним, світським і церковним. Самарський монастир мав дерев’яну огорожу, чотири брами та вали ретраншементу. Нехворощанський монастирський комплекс теж був огорожений земляними валами. Як бачимо, розташування споруд монастиря чітко структуроване і прямо залежить від християнської семантики. Сам монастир мав символізувати ”Небесний Єрусалим” на землі, який за православними канонами був чотирикутним. Тому Самарський Миколаївський монастир був чотирикутним у плані, а Нехворощанський взагалі мав обриси, наближені до квадратних.

Відтепер у нас з'явилася нова задача - разом з краєзнавцями, фахівцями Дніпропетровський національний історичний музей ім. Яворницького та небайужими людьми, знайти точне місце розтащування Нехворощанського монастиря та пролити світло на справжню історію Подніпровського краю.

Наразі, саме час звернути увагу на історико-культурну й духовну спадщину української землі не очима популіста, а очима економіста, бо саме вона може стати в повоєнний період джерелом економічного зростання України через туризм!

Мандруйте Дніпропетровщиною – вона дивовижна!».