Таємниці Дніпра: Забутий «бургомістр» часів німецької окупації

Пропонуємо дізнатися про те, хто керував нашим містом у період німецької окупації і які події тоді відбувались.

Нашому місту не дуже пощастило у питанні документальної історичної спадщини...

Багато документів минулого зникли без сліда

По-перше, через Катеринослав як вихор, знищуючий майже усі документи, пронеслись події 1917-19 років. Тоді був страшний період постійної зміни влади у місті, репресій, розстрілів, мародерства і інших злочинів. Про ці буремні часи Міському сайту у циклі публікацій свого часу докладно розповідав наш давній друг, завідуючий відділом Дніпропетровського Національного історичного музею імені Д. Яворницького Максим Кавун.

Другий період «білих плям» - роки німецько-фашистської окупації тоді ще Дніпропетровська у 1941-43 роках. Той час знищив велику кількість документів з історії нашого міста. І з зрозумілих причин не залишив по собі майже ніяких документальних свідоцтв – окупанти намагалися знищити усі документальні свідоцтва.

Про що казати, якщо про деякі масштабні об’єкти тих часів ми дізнаємося лише через 80 років – як, наприклад, про велике кладовище німецьких солдат та офіцерів, яке існувало біля сучасної 9-ї лікарні. Завдяки раритетним світлинам цей факт встановив відомий дослідник історії нашого міста Артем Костюк, про що Міський сайт минулого року розповідав.

Тому подвійно цікаве дослідження про життя міста та владу у ньому в 1941-43 роках, яке Міському сайту люб’язно запропонував Антон Кістол – дослідник архівів та історії Дніпра, генеолог.

До речі, зараз Антон захищає свободу та незалежність нашої держави, за що йому подвійний уклін.

З задоволенням публікуємо його матеріал.

Навіть в страшні часи окупації місто жило своїм життям

«Друга світова війна залишила по собі шрами на обличчі Дніпра, які назавжди змінили його зовнішній облік та демографічний склад, - розповідає Антон Кістол. - Під час боїв за Дніпропетровськ місто майже повністю лежало в руїнах, а вже під час німецької окупації пережило найкривавіші трагедії у своїй історії, такі як знищення 11 тисяч євреїв у Ботанічному саду Транспортного інституту (сьогодні — ДНУ); у концтаборі для військовополонених на території Тихвінського жіночого монастиря загинуло близько 30 тисяч осіб, військових та цивільних.

Втім, навіть серед суцільної розрухи, під артобстрілами та авіаударами, Дніпропетровськ продовжував жити своїм життям: працювали кіно та драмтеатри, відкривались магазини та базари, в церквах проходили богослужіння, проводилися дорожні роботи та реконструкції деяких будинків, діяв електротранспорт та водоканал. Для виконання належних задач із забезпечення життєдіяльності міста та потреб цивільного населення була створена Українська допоміжна управа.

Взагалі, поява саме «українського» органу самоврядування було нетиповим явищем на території Райхскомісаріату «Україна» — виникнення міської та обласної української управ пов’язують перш за все із діяльністю та ініціативою членів ОУН. Панас Олійниченко, професор та ректор Транспортного інституту, а також діяч підпілля ОУН, очолив Обласну допоміжну управу; його заступником став референт зв’язку Похідної групи ОУН «Південь» Василь Регей.

Після окупації утворився вакуум влади

Коли Дніпропетровськ був повністю окупований Вермахтом 26 серпня 1941 року, в місті утворився політичний «вакуум» після того, як більша частина радянських чиновників евакуювалися.

В той же час представники похідної групи ОУН, які знаходилися на Дніпропетровщині, запропонували німецькій військовій адміністрації створити українські органи самоврядування, які б взяли на себе роль керування містом та областю та виявляли лояльність до окупантів. Не дивлячись на те, що сама ідея утворення національних органів влади на окупованих територіях протиречила візії нацистського керівництва щодо східних територій, які вбачали в Україні перш за все колоніальний сировинний придаток Німеччини, військовий комендант Дніпропетровська полковник Конрад фон Альберті дав «зелене світло» на утворення органів національного самоврядування.

2 вересня 1941 року була створена Дніпропетровська українська допоміжна управа, а новим міським головою, який у німецьких документах фігурував як Bürgermeister, став Петро Теофілович Соколовський, про постать якого і піде мова у цій статті.

Варто також зазначити, що в роки німецької окупації в Дніпропетровську існував ще один міський керівний орган — Штадткомісаріат, на чолі якого стояв штадкомісар (обербургомістр), який призначався Рейхскомісаром України. Не пізніше січня 1942 на цю посаду був призначений Вільгельм Клостерманн (повне ім’я нем. Hermann Wilhelm Klostermann; до сих пір у краєзнавській історіографії його помилково називали Рудольфом). Реальну владу та вплив у місті мав саме Клостерманн, а міська управа скоріше виконувала роль прокладки між німецькою адміністрацією та місцевим населенням. Майже будь-яка дія міської управи, як от виділення дров на опалення чи матеріалів для ремонту даху, мала бути офіційно погоджена штадткомісаром.

У щоденнику М. Мошкова приводиться цитата приятеля автора, якогось доктора Ш., який називає міську управу «Картковим доміком» та таким чином висловлюється про неї:

«За Управою не відчувається ні сили, ні авторитету. Зрідка на вулиці хтось пройде з жовто‑блакитною пов’язкою на лівій руці і гвинтівкою за спиною, але і він не викликає ні поваги, ні страху».

У цій статті будуть згадані імена діячів місцевого самоврядування під час німецької окупації, обговорення яких тривалий час знаходилося під табу, та дізнаємось, яка доля чекала на деяких з них після війни.

ВІЛЬГЕЛЬМ КЛОСТЕРМАНН: ЗАГАДКОВА ПОСТАТЬ В ІСТОРІЇ МІСТА

Вільгельм Клостерманн є однією з найбільш контроверсійних та загадкових постатей в історії Дніпра. До сьогоднішнього дня його біографія в дослідженнях українських істориків та краєзнавців не вивчалася. Склалося відчуття, що Клостерманн приховував своє ім’я та ніколи його не використовував ані в листуваннях, ані в «відозвах» до населення Дніпропетровська. Можливо, саме тому нам мало що про нього було відомо.

Германн Вільгельм Клостерманн народився 24 травня 1898 року в околицях німецького міста Вупперталь. Згідно його партійній обліковій картці, він вступив до НСДАП у 1929 році, а вже з 26 травня 1933 року почав виконувати обов’язки міського голови, а з 1937 офіційно став обербургомістром Куксхафена — затишного курортного містечка на узбережжі Північного моря. Жителі Куксхафена запам'ятали Клостерманна як ідейного нациста та антисеміта; від самого початку приходу націонал-соціалістів до влади в Німеччині, він брав активну участь в антисемітських акціях та погромах. У міській пресі Куксхафена Клостерманна називають одним з організаторів травлі мешканця міста, галицького єврея та підприємця Оскара Данкмана.

У 1941 році Клостерманн був відрядженний до Райсхкомісаріату «Україна», де зайняв пост штадткомісара м. Дніпропетровськ. За інформацією радянських спецслужб, він був причетний до знищення близько 17 тисяч євреїв, а також розстрілів місцевого населення та військовополонених.

У жовтні 1943 році він евакуювався разом з німецькими військами та незабаром повернувся до виконання обов’язків мера Куксхафена. 7 травня 1945 року без бою здав місто британським військам, що, ймовірно, допомогло йому уникнути справедливого правосуддя.

Після війни екс-штадткомісар Дніпропетровська не тільки не був засуджений, а навіть продовжив брати участь у політиці та балотувався на місцевих виборах від партії «Незалежна асоціація виборців» (нім. Unabhängige Wählergemeinschaft). У 1947 році співорганізатор Голокосту в Дніпрі переїхав до курортного містечка Шарбойц (нім. Scharbeutz), де спокійно працював директором спа-готелю. Подальша доля Клостерманна невідома.

ПЕТРО СОКОЛОВСЬКИЙ: БЕЗ ВАГАНЬ ПІШОВ НА СПІВПРАЦЮ З НАЦИСТАМИ

Петро Теофілович Соколовський — не менш спірна та цікава постать в історії Дніпра. Він — успішний радянський інженер, який без жодних вагань пішов на співпрацю з нацистами. Уродженець Криму, який на посту міського голови зробив українську мовою обов’язковою для спілкування на службі та в діловодстві, в кабінеті якого висіло два портрета — Шевченка та Гітлера.

Ким же він був насправді — українським націоналістом, німецьким пристосуванцем чи радянським підпільником?

Петро Соколовський народився у м. Севастополь 29 червня 1896 року в пролетарській родині. Його батько був родом з Херсонської губернії та працював ковалем у військовому порту Севастополя, мати займалася домашнім господарством. У своїй автобіографії Соколовський пише, що його батько був висококваліфікованим майстром ковальської справи та працював на крупних підприємствах Катеринодара, Новочеркаська, Ростова та Новоросійська, у якому він помер у 1901 році від серцевого нападу. Після смерті батька, мати Соколовського, яка залишилася з чотирма дітьми, повернулася із ними до Севастополя, де Петро Теофілович закінчив церковно-приходську школу, а потім портове ремісницьке училище в 14 років.

Після закінчення училища у 1911 році Соколовський почав працювати токарем на Севастопольському артилерійському заводі. У 1915 році він перейшов на роботу до портової електростанції, де працював до березня 1916 року, паралельно відвідуючи заняття в школі судових механіків торговельного флоту. З лютого 1916 по березень 1917 року Соколовський проходив військову службу у 33 запасному піхотному полку у м. Сімферополь та 276 резервному полку у Станиці Каменській Області Війська Донського.

Примітно те, що з червня по березень 1917 року Соколовський проходив службу в Київському училищі льотчиків-спостерігачів, де працював у фотомеханічній лабораторії. Після демобілізації у 1918 році він повернувся до Севастополя, де поновився на навчанні у школі судових механіків, яку закінчив у 1920 році, отримавши диплома судномеханіка 3-го розряду.

У 20-х роках розпочинається кар’єра Соколовського у якості радянського чиновника. У 1920-1923 роках він очолює організаційно-інструкторський сектор Губернського відділу труда, пізніше – відділ землеробства у Миколаєві, також нетривалий термін керував господарським відділом губернської управи Одеси. Паралельно з цим, Петро Соколовський вступає до інженерно-гідротехнічного факультету Харківського сільськогосподарського університету, який закінчив у 1928 році.

У 1930 році Соколовський приїзжаєдо Дніпропетровська, де займає посаду старшого інженера дренажної секції «Гіпрограду».

За 7 років Петро Теофілович робить стрімку кар’єру в Дніпрі та стає начальником гідротехнічного відділу «Дніпропроекту». Паралельно із роботою у «Дніпропроекті», Соколовський залучався у якості головного консультанта та експерта з гідротехнічного будівництва у різних організаціях: «Краммашбуд» (м. Краматорськ), Міськкомгосп (м. Харків), Швейна фабрика у Дніпропетровську, ГУМП.

У 1937 роціСоколовського засуджують по ст. 54-7 КК УРСР («Шкідництво») — поширена стаття, за якою до каторги могли засудити за зрив плану чи навіть поломку устаткування на заводі. Ймовірно, саме сталінські репресії вплинули на погляди Соколовського та підштовхнули його до знайомства із антибільшовицькими ідеями.

У 1939 році Соколовського звільняють з-під варти, а вже з вересня 1941 року очолює міську допоміжну управу. До війни проживав по вулиці Карла Лібкнехта, 62 (сьогодні – Михайла Грушевського), пізніше переїхав до будинку, який знаходився на проспекті Карла Маркса, 12 (сьогодні – Дмитра Яворницького).

Важко встановити, чому саме Соколовський був призначений новим головою Дніпропетровська. Примітно, що серед чиновників міської управи періода окупації переважна більшість були представниками інтелігенцї: інженерами, викладачами, лікарями, тощо. Дехто з них здобув вищу освіту у престижних навчальних закладах Російської Імперії. В ті роки в Дніпропетровську існували прихильники ОУН, серед яких був викладач Транспортного університету, а згодом його ректор за часів окупації та голова обласної управи Панас Олійниченко. Цілком можливо, що ідеї українського націоналізму в ті роки могли поширюватися в колах технічної інтелігенції.

Василь Регей, один із членів похідної групи ОУН, референт зв’язку та заступник Панаса Олійниченка, у своїх спогадах негативно висловлювався про Соколовського, як про людину, яка діяла виключно в інтересах окупаційної німецької влади в шкоду українському патріотичному руху, та підозрював його у роботі на радянську розвідку:

«Мусів себе розконспірувати в розмові з головою Міської управи Соколовим (Соколовським, — ред.), розповісти йому про своє завдання як представника Державного Правління. Однак я йому не вірив. Крім того, його російська мова мене пригнічувала і викликала до нього недовіру. Я був переконаний, що він зайняв цю посаду з доручення большевицького підпілля, і тому так ревно виявляє прихильність до німецької адміністрації. В цьому я переконався, коли мене через кілька тижнів в моєму кабінеті в будинку Державного Правління арештувало «Айнзац командо-6». Виходить, що воно одержало від когось точну інформацію, де я вдень працюю. Без сумніву, що цим інформатором був голова міста Соколов, що так зацікавлено розмовляв зі мною у своєму кабінеті, коли я заходив з пропозицією - взяти активну участь у святковому зібранні, на якому мав повідомити визначніших людей міста про відновлення Української Державности у Львові 30 червня 1941 р.».

(Василь Регей. «Від Сяну до Дніпра. Причинки до історії Південної похідної групи ОУН 1941-1942 рр)».

ВОНИ БУЛИ ВИНУВАТЦЯМИ МАСОВИХ РОЗСТРІЛІВ ЄВРЕЇВ

У протоколі допиту пожежника Івана Шкляра Соколовський згадується як один з безпосередніх організаторів масового знищення євреїв Дніпропетровська у балці Транспортного інституту 13-14 жовтня 1941 року. За показами Шкляра, Соколовський надавав інструкції щодо проведення заходів із збирання євреїв, з чого можна зробити висновок, що він виконував обов’язки технічного виконавця:

«…Знаходячись на чергуванні у міській пожежній команді №2, яка знаходилась за адресою вул. Виконкомівська 1, до нас в заклад 12-го жовтня 1941 року о шостій годині вечора прибув голова допоміжної управи — СОКОЛОВСЬКИЙ, разом із ним був начальник міської поліції СОЛНЦЕВ… професор СТАНКЕВИЧ, три німецьких офіцера гестаповця… СОКОЛОВСЬКИЙ відкрив інструктивну нараду, на якій заявив, що у ніч з 12-го на 13-те жовтня 1941 року по всьому місту Дніпропетровську буде проводитись збір усього єврейського населення, що залишилось, до визначеного місця, звідки їх в організованому порядку відведуть до визначеного місця для постійного проживання та роботи, тому усі зібрані повинні надати допомогу німецькій владі у проведенні даної роботи, поряд з тим СОКОЛОВСЬКИЙ, на цьому ж зібранні надав інструктаж з порядку виконання порученої роботи…

…14 жовтня 1941 року я разом із іншими пожежниками у кількості восьми осіб були викликані до міськуправи СОКОЛОВСЬКИМ, який на автомашині критого типу відправив одного німця-гестаповця до ярів транспортного інституту, де по приїзду я бачив вражаюче видовище, а саме в яру знаходились гори безладно впавших трупів єврейського населення…

…Головним винуватцем масового розстрілу єврейського населення були: СОКОЛОВСЬКИЙ, при німцях працював головою допоміжної управи, м. Дніпропетровська, СТАНКЕВИЧ – працював начальник облздравідділу, начальник міськполіції СОЛНЦЕВ, начальник другого району поліції та німці-гестаповці, які розміщувались у будівлі держуніверситету м. Дніпропетровська...».

ДАРФ, ф. 7021, оп. 57, спр. 13, арк. 22-24 (з російської мови, орфографія та граматика збережені).

ЙОГО ПРОМОВИ ПОВНІСТЮ ВІДПОВІДАЛИ ІДЕОЛОГІЇ НАЦИСТІВ

Сам же Соколовський у своїх публічних відозвах та промовах не стримувався у словах, в яких, як правило, не було жодного натяку на особливу проукраїнську позицію бургомістра. В цілому, усі його публічні промови повністю відповідали нацистській ідеології та пропаганді:

«Багато зроблено населенням м. Дніпропетровська щодо налагоджування та поновлення вщент зруйнованого міста. Ще більше треба зробить, щоб життя нашого міста відповідало нормальним умовам, що треба зумісно з великим німецьким народом перемогти великі труднощі в поступовому, але вірному розвитку нашого життя для здійснення загального гасла для всього творчого людства, побудування Нової Європи.

Я впевнений в тому, що наш український нарід, все населення м. Дніпропетровська ще більш широкими заходами, ще більш настирливо, з фанатичною ненавистю до жидів та більшовицьких катів, буде зумісно з німецьким народом творити велике діло будування Нової Європи.

Міцним трудом допоможемо німецькому салдату та українському добровільцю в частині СС.

З відвертим серцем, з щирим почуттям до дружнього німецького народу вперед до перемоги над жидо-більшовизмом, вперед за велику справу АДОЛЬФА ГІТЛЕРА!»

П.Т.Соколовський. «Два роки праці громадськості м. Дніпропетровська. 25.08.1941 – 25.08.1943». Орфографія та правопис збережені // Джерело: ДАДО, ф. 2567. оп.1, спр. 9, арк. 121.

Подальша доля «бургомістра» Дніпропетровська залишається невідомою. Згідно інформації 2-го Управління НКДБ, Соколовський разом із німцями відступав з Дніпропетровська під час наступу радянських військ.

За інформацією з протоколів допиту Георгія Максименка, який зберігається в Галузевому держархіві СБУ, є згадка про те, що, ймовірно, Соколовський був вбитий бандерівцями у Львові у 1944 році. Втім, достовірного підтвердження цій інформації не існує.

ЯКИМ БУВ СКЛАД МІСЬКОЇ УПРАВИ

Окремої уваги заслуговують постаті деяких чиновників окупаційної допоміжної управи, вивчення яких допоможе у кращому розумінні контексту тогочасних реалій.

Першим заступником Соколовського та очільником управління інспекцій був Ервін Фабер, фольксдойче за походженням (на груповому фото він стоїть зліва від сидячого чоловіка у військовій шинелі).

Фабер народився у Харкові 1 листопада 1908 року, у Дніпропетровську проживав по вулиці Басейній 14/1 (Писаржевського). У своїй автобіографії він писав, що під час війни його батьки проживали в Полтаві. У царські часи Фабер навчався у гімназії десь на Кавказі, однак не зміг її закінчити через революцію, тому здобував освіту на дому за програмою царської реальної гімназії. У 1923 році Ервін Фабер вступив до залізнодорожного університету в Харкові, який закінчив у 1926 році. У 1930 році Фабер захистив дипломну роботу та здобув ступінь дипломованого інженера.

Пізніше він працював інженером-проєктувальником в Народному комісаріаті шляхів сполучення у різних містах Радянського союзу: Москві, Ленінграді, Харкові, Омську, Читі, Томську та Дніпропетровську. Він приймав участь у проєктуванні залізнодорожних станцій у Сибіру, Криму, Донбасі та на півночі росії. У Дніпропетроську працював на посаді інженера-проєктувальника у місцевому залізнодорожному управлінні аж до початку німецької окупації.

Ервін Фабер перш за все виконував обов’язки секретаря Соколовського, його перекладача та зв’язного у спілкуванні з німцями. Такий висновок можна зробити з численних документів, підписаних Соколовським та «завізованих» підписом Фабера, які містили переклад з української або російської мов на німецьку, та навпаки, на вхідній кореспонденції, яка надходила від штадткомісара, вермахту або райхскомісаріату.

Доля ЕрвінаФабера на сьогоднішній день залишається невідомою.

Асистентом голови управи був доцент Ігор Перебаскін, який на початку війни був головним лікарем 4-ї Міської лікарні. Перебаскін народився у 1887 році у місті Солігаліч Олонецької губернії у родині чиновника. У 1913 році він закінчив медицинський факультет Харківського університету та згодом служив лікарем у різних частинах 3-го Сибірського корпусу.

З 1919 по 1937 роки Перебаскін був головний лікарем у 1-й Робочій лікарні (Лікарня Червоного Хреста) у Дніпропетровську, викладав у Дніпропетровському медичному університеті, з 1937 по 1941 роки був головним хірургом 2-ї міської лікарні, мав 4 опубліковані наукові труди, був беспартійним.

Загальним відділом керував Микола Подрєзов, який проживав на вулиці Дачній 48/4. Подрєзов народився 25 грудня 1895 року у Катеринославі, з молодості працював кравцем. Був мобілізований до царської армії, де служив до 1918 року, пізніше працював на продовольчих складах Червоної армії. Два його брати на початку війни були призвані до лав Червоної армії.

Петро Кравцов головував в управлінні громадськими установами. Кравцов народився 24 листопада 1902 у селі Єлізаветградка Херсонської губернії, у родині українців. Його батько був жандармом при царському режимі, у 1919 він був розстріляний червоноармійцями. Його старший брат Олександр був лейтенантом у царській армії та також страчений в той же період у Кременчугу. Одна з його сестер загинула від голоду в 1934 році. Крацов закінчив 2-гу міську гімназію Катеринослава у 1919 році, пізніше працював на різних посадах, від секретаря до бухгалтера. У 1931 році вступив до Транспортного інституту, до 1934 році був інженером відділу водопостачання при міській залізниці, пізніше потрапив до «Дніпропроекту» в якості старшого інженера по водопостачанню та каналізації. До речі, в той час там працював Соколовський, де вони могли познайомитись. У місьвиконкомі до війни близько року пропрацював інженером у комунальному відділі.

Окремої уваги заслуговує постать начальника шкільного управління, доцента Євгена Добровольского. Він народився у 1879 році у Вознесенську Херсонської губернії, у Дніпропетровську проживав по вулиці Володарській 12 (сьогодні – Олександра Кониського).

Добровольский закінчив гімназію у Миколаєві із золотою медаллю, пізніше став випускником математичного факультету Московського університету, де також закінчив два курси юридичного факультету. З 1906 по 1927 він викладав у різних школах та гімназіях, з 1915 по 1920 роки мав власну гімназію. У 1919 році Добровольский стає начальником відділу народної освіти Катеринослава. З 1929 року викладає у вищих навчальних закладах, з 1932 року — завідуючий кафедри вищої математики Металургійного інституту, з листопада 41-го — завідучий кафедри математичного аналізу Дніпропетровського держуніверситету.

Євген Добровольский опублікував 8 наукових робіт в області прикладної математики та математичного аналізу. Примітно те, що він володів багатьма іноземними мовами: німецькою, французькою, англійською та частково італійською.

Більш відомим для міських істориків є Іван Іванович Зеленський — голова сектору пропаганди та культури допоміжної управи. Головний пропагандист окупованого міста народився 6 січня 1885 року у селі Пришиб Миргородського уїзду Полтавської губернії, а у Дніпропетровську проживав на вулиці Ленінській 33.

Зеленський народився у родині українських селян. Він закінчив гімназію у Лубнах, університет та вищі педагогічні курси у Києві. Працював викладачем у київських гімназіях з 1912 року. З 1921 по 1923 роки працював у Агрономічній школі в Білій Церкві, з 23-го по 29-й роки — викладачем педагогічного училища в Лубнах. До 1931 року Іван Зеленський викладав у Дніпропетровському інституті профосвіти, однак, був звільнений через антибільшовицькі погляди. З 1933 по 1937 роки на посаді професора викладав у Криворізькому педагогічному інституті, з 1937 по 1941 роки був директором школи №80 у Дніпропетровську та лектором у музичній школі.

Під час німецької окупації міста Зеленський почав працювати професором історії у новоствореному Дніпропетровському університеті. Його донька була артисткою-скрипалькою Дніпропетровського музикально-драматичного театру.

Подальші сліди більшості чиновників допоміжної управи втрачаються після відступу німецьких військ з Дніпропетровська. Скоріше за все, деяким з них вдалося втекти разом із німцями, деякі з них після війни могли опинитися в таборах переміщених осіб в Німеччині та емігрувати в інші країни.

БУВ БАЙДУЖИМ ЯК ДО РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ, ТАК І ДО ФАШИСТІВ

Михайло Іванович Кокольський— другий заступник бургомістра Соколовського, очільник фінансово-податкового управління міської допоміжної управи. Проживав по вулиці Бородинській 45/3 (cьогодні – Вартових Неба). Був одружений на Марії Іванівні Мирошниченко, яка народилася 27 травня 1890 року у Єкатеринославі в родині купця. Сам Кокольский народився 5 травня 1891 року у Тифлісі, в родині машиніста локомотива, який був родом з Кам’янця-Подільського. У 1910 році Кокольський закінчив комерційну гімназію в Александрополі (сьогодні – Гюмрі), та у 1915 році вступає до економічного факультету Московського комерційного інституту.

Після закінчення інституту працював інструктором з кооперації в земстві Городнянського уїзду Черніговської губернії до 1916 року, коли був мобілізований до царського війська, але прослужив менше року. До 1918 року працював інструктором з кооперації в Московській губернській управі. З 1920 року Кокольский працює в Єкатеринославі на посаді інструктора-ревізора обласної спілки кооперативів, у 1924 році стає заступником директора міського банку. З 1936 року він був начальником фінансово-облікового відділу міського будівельного управління. Також, з 1935 року викладав у Металургійному інституті такі предмети, як облік та аналіз економічної діяльності, фінанси та комерційне кредитування.

У своїй автобіографії Кокольский писав, що був беспартійним та ніколи не утискався через політичні погляди. Це може свідчити про те, що Кокольский потрапив до міської управи вперш за все через те, що був досвідченим та висококваліфікованим економістом, та був байдужим як до радянської влади, так і до німців.

Долю Михайла Івановича після деокупації Дніпропетровська стало можливо дослідити завдяки інформації з АрхівуАрользена – найбільшому у світі зібранні документів жертв Другої світової війни.

Згідно документам, які збереглися в Арользен-архіві, після евакуації з Дніпропетровська Кокольский опинився у Львові, де працював на хімічному заводі. У 1944 році він разом із дружиною був примусово евакуйований до Німеччини, де вони опинилися у таборах для DP (англ. Displacedperson — переміщена особа). Судячи з персональних анкет, Кокольскому вдалося приховати від американських військових його співробітництво із німецькою владою. У його біографії зазначено, що начебто він проживав разом із дружиною у Львові аж з 1935 року, а про його «дніпропетровський період» не згадується ані слова. Також родина Кокольских вказала Канаду як бажане місце для подальшої еміграції, оскільки вони не виявили бажання залишитись в Німеччині. Тим не менш, у 1949 році Марія Кокольська була госпіталізована до психіатричної лікарні у Віслоху, де вона була визнана непрацездатною. Михайло Кокольский в той час знаходився біля дружини у шпиталі та заявив, що відмовляється емігрувати без неї. Судячи з відміток на посвідченні, у таборах DP Кокольский залишався аж до 1953 року. На цьому його сліди втрачаються.

ВИЗНАЧАВ «ЖИДІВСТВО» ШЛЯХОМ… ОГЛЯДУ ГЕНІТАЛІЙ

Вищезгаданий Олександр Карлович Станкевич очолював сектор охорони здоров’я Дніпропетровська. Станкевич народився 14 червня 1883 року у латвійському містечку Тальсен (Талсі), походить з родини балтійських німців. Після закінчення німецької гімназії у Тальзені, Станкевич обирає своїм фахом фармацевтику. У 1910 році він закінчує навчання на фармацевтичному відділенні Московського медичного факультету, а у 1911 році вступає до медичного факультету Дерптського (Тартуського) університету, де навчається за фахом неврологія до 1917 року. З серпня 1919 по листопад 1920 воював у лавах армії Врангеля.

У 1930 році Станкевич працював асистентом у Саратовській неврологічній лікарні, з 1932 року — лікарем у клініці при Дніпропетровському медичному інституті. З 1937 по 1941 роки працював завідуючим відділенням при медичному інституті.

У 1928 році під час роботи лікарем у Республіці німців Поволжя був заарештований ГПУ та звинувачений в антирадянській агітації та у травлієвреїв.

Окрім організації діяльності міських лікарень та ветеринарного надзору, Станкевич запам’ятався тим, що приймав участь у медичних комісіях з визначення «жидівства» шляхом огляду геніталій підозрюваних.

Подальшу долю Станкевича після втечі німецьких окупантів також можливо прослідкувати завдяки документам, які зберіглися в Архіві Арользена.

3 червня 1948 року Александр Станкевич разом із членами родини звернувся до Міжнародної організації у справах біженців для отримання статусу біженців, що відкривало би йому подальший шлях для еміграції до Сполучених Штатів Америки, Канади чи будь якої іншої країни у Новому Світі. Його заява була супроводжена біографічною анкетою, з якої можливо дізнатись більше деталей про нього самого. Так, разом із ним була дружина Тетяна Зацепіна, яка народилася 16 серпня 1900 у селі Ємішево, та син Лев, який народився 3 вересня 1925 року у селі Зеельман (Ровне) в Республіці Німців Поволжя.

Так само, як і Кокольский, Станкевич приховав факт свого співробітництва із німецькою адміністрацією — у своїй біографії в графі «місце роботи» з 1941 по 1943 вказав «професор університету» в Дніпропетровську із зарплатнею 1000 карбованців, а причиною зміни місця проживання вказав «евакуація».

Таким чином, Олександр Станкевич опинився у Познані, де розпочав приватну практику та згодом у 1944 отримав німецьке громадянство. Цікаво, що на своє виправдання перед комісією Станкевич стверджував, що був вимушений прийняти німецьке громадянство, оскільки йому погрожували виселенням з Познані до Німеччини та закриттям його практики (ймовірно, малася на увазі мобілізація до німецького шпиталю). Втім, комісія не сприйняла цей аргумент, оскільки не вбачала примусу.

У 1944 році Станкевич опинився в Нідерхаймі, де отримав дозвіл на лікарську практику, втім, не зміг відкрити неврологічну клініку через брак кваліфікованного медичного персоналу.

Комісія Міжнародної організації у справах біженців врешті-решт відмовила Олександру Станкевичу у наданні статусу біженці та притулку в зв’язку із тим, що він вже був громадянином Німеччини та знаходився у своїй країні.

Хочу окремо подякувати співробітнику Дніпропетровського обласного державного архіву, пану Володимиру Усенку, за допомогу та безцінні поради під час підготовки цієї статті та збору матеріалів», - завершує розповідь Антон Кістол.

Література:
В.Л. Борисов: Структура та господарська діяльність «Української допоміжної управи» м. Дніпропетровська в 1941-1943 р.р. Журнал «Грані» №4 (48), 2006.
Фаныгин Юрий: Проблема периодизации деятельности музеев регионов, вошедших в состав Рейхскомиссариата «Украина», на примере города Днепропетровска (русский). Днепропетровск: Издательство ДНУ, 2011, с. 226
Ernst Klee: Das Personenlexikonzum Dritten Reich. Frankfurt am Main 2007, S. 318 Kurt Hirsch: Kommen die Nazis wieder? Gefahrenfür die Bundesrepublik. Detsch, 1967, S. 33
Голокост у Дніпропетровській області : Документи та свідчення / упоряд. В. Рибалка, Є. Врадій; передм. І. Щупак. Дніпро : Український інститут вивчення Голокосту «Ткума», 2020. 220 с.
Голокост у Дніпропетровську / Є. А. Врадій, В. Г. Рибалка, М. В. Стрільчук, Д. В. Шаталов; заг. ред. І. Я. Щупак. Дніпро : Український інститут вивчення Голокосту «Ткума», ЛІРА, 2017. 256 с.
Регей, Василь (вересень 1995). Від Сяну до Дніпра. Причинки до історії Південної похідної групи ОУН 1941-1942 рр.. Визвольний шлях. № №9(570). с. 1139–1152.