Історія Дніпропетровщини: Як століття тому зникала традиція розпису хат

Радянський режим викорінював багато вікових традицій українців, прагнучи з нашого народу зробити повністю знеособлене і слухняне стадо.

Заборони і переслідування зазнавали багато традицій і звичаїв.

Приблизно 100 років тому почала зникати традиція яскравого розпису сільських хат у нашому регіоні.

Прямої заборони на цей вид мистецтва не було. Але цілком імовірно, що народні майстри, котрі займалися цим мистецтвом, стикалися з побажаннями від «керівних осіб» не випинати в лихоліття таку красу.

Як би там не було, але у 1920-30-х роках у нашій області сільські хати перестають яскраво розписувати.

Докладніше про це розповідають на сторінці Old khata project:

«ЯК ЗНИКАЛИ ХАТНІ РОЗПИСИ.

Нотатки з книжки Євгенії Берченко "Настінне мальовання українських хат та господарських будівель при них (Дніпропетровщина)", 1930.

Дослідниця Євгенія Берченко вивчала хатні розписи в селах біля Кривого Рогу, Дніпра, Кременчука. Вона бачила у 1920-х: це мистецтво вже починає зникати.

Ключове спостереження Берченко — хатні розписи заступили інші види народного мистецтва. Раніше селянки ткали килими, вишивали сорочки, розписували кахлі.

Наприкінці 1920-х Євгенія бачить, як це відходить у минуле й на заміну маємо хатні розписи. Швидші й дешевші, а декоративний ефект не гірший: “Любов до барвистої взірности не вмерла”.

Замість малювання на стінах приходить малювання на папері. Берченко бачила це в Петриківці. Тут малювання на стінах у 1920-х рр. майже зникло. А жінки малювали квіти на продаж на прямокутних аркушах — ними оздоблювали комин. Довгі смуги паперу — для сволоків. Навіть паперові розмальовані рушники замість вишитих вішали над вікнами!

Зникає мальовання найшвидше там, де ближче до модернізації: в селах поблизу міст, у центрах сіл. Бо в центрі села живуть багатші, що частіше бувають у місті і купують фабричні вироби.

А довше мальовання живе в тих селах, де зберігаються й інші давні звичаї, пісні, вбрання. Такими були, наприклад, Капулівка, Авули.

Певне культурне явище починають вивчати тоді, коли воно на межі зникнення. Напевно, так було і з розписами. Берченко пише, що у 1920-ті роки вивчати розписи тільки починають. Її книжка цінна не тільки текстом, а й фотографіями хат всередині і зовні. На них ми можемо бачити, як мальовання виглядало в реальності.

Але там, де досі квітчають хату, це роблять зовні та всередині, та головні розписи все ж — всередині. Комин, стіни, сволоки, призьба, чоло і причілок. Крім того, хату прикрашають гірляндами зелені, і то не тільки на Трійцю.

Хто малює. У тих селах, де ще розписували хати, робили це молоді жінки. Часто ті, що не мають освіти: “Хто закінчив школу — не малює зовсім”. Коли художниця квітчає чужу хату, їй платять продуктами або грішми.

Чим малюють. Кольорові глини набирають на берегах Дніпра і притоків. Добувають сік із трав, ягід і квітів. Стилів багато, залежить від кожної малювальниці.

Пензлики саморобні, з котячої шерсті (ми й тепер у Петриківці чули термін “котячка”). Кольорові плями роблять ганчірками. Трафарети використовують рідко, роблять їх з картоплини. Рівні лінії та кола — за допомогою шнура, фарбованого вугіллям.

Мальовання поновлювали чотири рази на рік: Різдво, Великдень, Зелені свята і Покрову. Прикметно, що Берченко як радянська авторка, що працювала в період боротьби з релігією, пише назви свят з малої літери».

Репродукції зі сторінки Old khata project.