Як селяни Кочережок врятували пам’ятник Кобзареві

А інакше не могло й бути, адже Шевченко — для цього села не просто пам’ятник, це його історія. Висловлюючись сучасною мовою, бренд Кочережок. Ось що розповідають з цього приводу старожили.

У 20-ті роки переселенці облюбували гарне місце поблизу лиману — низина, те, що треба для гарної городини, тут таки й припнутий човник. Завжди можна наловити на обід краснопірок чи окунців. Само собою виник хутірець і йому належало дати ім’я. А оскільки серед неписемного населення була людина, знайома з шевченковим «Кобзарем», й, можна припустити, пройняла чимало сердець, читаючи односельцям «Катерину» або «Наймичку», то й назвали хутірець Шевченковим.

Коли почали створювати колгоспи, на території села їх з’явилося два — імені Шевченка та імені Карла Маркса. Згодом сталося укрупнення, утворилося одне сільгосппідприємство, а щодо його назви, то тут, як кажуть, без варіантів. Не схотіли селяни розлучатися з Тарасом.

Поставити пам’ятник поету вирішили на загальних зборах. Труднощів з цим не було — спеціальний завод у Харкові саме налагодив масове виробництво продукції монументальної пропаганди. На потік поставлено виготовлення скульптур, бюстів вождів, діячів партії, письменників тощо. Як правило, для цього використовувалися нетривкі, недорогі матеріали.

Згадує літописець села, місцевий письменник Федот Живага:

— Зробили у Харкові Шевченка, доставили у Павлоград, а звідти телефонують, щоб приїхали з села забирати. Голова дав наряд колгоспному водієві. Поки Йосип Гілевський добирався до міста по грузькій дорозі, поки там завантажувався, назад вирушив уже ввечері. Їхав через В’язівок і на лихо загруз у грязюці. Ні туди ні сюди. Та ще й колесо зламалося. Кинув машину, а сам — пішки у Кочережки.

На ранок являється на наряд.

— Привіз Шевченка? — питає голова колгоспу Іван Іванович Молоков.

— Не схотів він до нас, у В’язівку лишився, — відказав шофер напівжартома. — Трактор по машину посилати треба.

Було це у 1965 році. Пам’ятник з залізобетонним погруддям Шевченка поставили біля колгоспної контори. І стояв він там, коли вже і колгоспу не було, і від самої контори лишилося порожнє місце.

Останні роки погруддя Кобзаря буквально розпадалося, стоячи серед бур’янів, і це було гірко бачити селянам. Та раптом погруддя щезло. Де ділося? Куди? Навіщо було знімати? Можна ж було або його замінити, або відреставрувати, загомоніли мешканці села.

Знайшлися небайдужі люди, які прийняли саме таке рішення. Говорить Володимир Кравченко, художній керівник «Народного дому» Кочережок, на той час депутат районної ради:

— Просто нестерпно стало дивитись, як отой жалюгідний вигляд пам’ятника дискредитує поета. Домовилися ми з нашим місцевим скульптором Анатолієм Тимофійовичем Дубовим так: поки що знімаємо Тараса, а там вже будемо порушувати питання перед районною владою про виділення коштів або на новий пам’ятник, або на його реставрацію.

Зверталися в усі усюди довго й безуспішно. Отримували відповідь: коштів на це немає і не передбачено. Десять років пролежало Кобзареве погруддя просто неба на подвір’ї Дубових, поки господар не став благати: заберіть, мовляв, з двору, поставте десь під дах, а то через рік уламки збиратимемо.

Знайшли куточок у клубі, де Шевченка у загашниках знайшов новий завідуючий «Народним домом» Віталій Лебідь.

— Хто це? — спитав.

— Шевченко, він за нами числиться.

Пішов Лебідь до голови сільради Валерія Шевели.

— Олексійовичу, давайте повернемо Кочережкам пам’ятник Шевченку.

— А де ми візьмемо кошти на реставрацію — у сільради нема, район не дасть?

— Та за гроші й дурень зробить. А ми своїми силами обійдемося.

Хтось шукає привід для того, щоб пояснити причини своєї неспроможності дотримати даного слова, а хтось вишукує бодай найменшу можливість зробити діло. До того ж, Віталій Лебідь відповідав тепер за культурну спадщину села і, виходить, рятувати пам’ятник, занесений до державного реєстру, його святий обов’язок. Однак діяв він скоріше не за обов’язком, а, вибачаюсь за пафосність, за душевною потребою.

— Сказав собі: встановимо Шевченка, візьмемося за пам’ятник українській прялці. Думаю поблизу «Народного дому» прокласти алею й присвятити її багатьом уже забутим речам та людям. А я хочу, аби довго ще пам’яталося. Бо це треба… як там у поета? І мертвим, і живим, і ненарожденним, — говорить Віталій Васильович.

І почалося: Лебідь привозить на своїй машині те, що буквально лежить у всіх під ногами. Трубу для постаменту притягли трактором, його виділила фермер Антоніна Шевела. Можна і приступати. З чисто будівельними роботами успішно впоралися клубні працівники Анатолій Опанасенко та Олександр Галіченко. Далі справа була за скульптором.

— Старий я вже, давно нічого не ліплю. Але заради Шевченка… — Дубовий, художник та скульптор в одній особі, почав перелічувати, що йому потрібно для роботи.

Заливав усередину бетон, замазував тріщини, а далі, за словами Анатолія Тимофійовича, усе було дуже просто. Аби справу мав з шабашкою, зізнається, то тисячі дві за роботу взяв би. Взагалі він для села чимало зробив і йому завжди вистачало простого «спасибі».

…Не кількістю бетону, не розмірами та величністю повинен відзначатися пам’ятник. А тим, скільки в нього вкладено любові та тепла шанувальників. В історії з кочережківським Кобзарем це саме той випадок.