Дерезувате. Найвища точка Дніпропетровщини

Мріє село про дитсадок

Тетяна Григорівна Позднякова працює головою Дерезуватської сільської ради з 2002 року. А взагалі в сільській раді головним бухгалтером — з 1984-го. Добре знає село, людей, чим живуть сільчани.

— Нам хочеться, щоб у Дерезуватому якнайскоріше був свій навчально-виховний комбінат (НВК) у школі. На сьогодні в Дерезуватому 73 дитини до п’яти років, а дитсадка немає. Оскільки неподалік і Дніпропетровськ, і Новомосковськ, і Синельникове, батьки можуть поїхати туди на роботу. Село не бідне, має вигідне розташування. Люди у нас такі завзяті, що вони їздили б, тож потрібен дитсадок. Сьогодні цим займається і районна рада, і райдержадміністрація. На 2014 рік, надіємося, це питання буде вирішено.

У селі нині мешкають 1049 осіб. До сільради відносяться, крім Дерезуватого, села Дороге на Сімферопольській трасі, Широкосмоленка, Степове і Лугове. В останніх двох проживає лише по 9 осіб. А в Дорогому і Широкосмоленці хати розкуповують дачники з Новомосковська та Дніпропетровська. Є дороги, газ, вуличне освітлення.

Будинок культури в селі підтримуємо. Він навпроти сільради. Там є газ, дискотеки відбуваються. І взимку він діє. Вікна частково поміняли, ще залишилося шість вікон і двоє дверей замінити, є опалення. Вже підготовлена технічна документація на капітальний ремонт Будинку культури. З 1 червня його очолила новий керівник Олена Василівна Тремба.

Вишила «Заповіт Шевченка»

Надія Володимирівна Цимбалюк, заступник директора Дерезуватської загальноосвітньої середньої школи з навчальної роботи:

— У кожного вчителя є своя родзинка. Для мене це вишивка. Шевченко для нас, українців, це заповітне. Його творчість — наша скарбниця. Ось я й вирішила протягом трьох років хрестиком вишити сім портретів Кобзаря. Навіть план сама собі поставила: зима — один портрет, літо — другий. Вишила Заповіт, герб України. Вишивати мене вчила мама. Родом я з Тернопільської області. Роботи виставлялися, зокрема, на фестивалі «Петриківський дивоцвіт» в обласному центрі.

Найстаріші в селі — дві рідні сестри Олександра Семенівна Біліченко, 1918 року народження, і Анастасія Семенівна Заєць, народжена 11 квітня 1916 року. Живуть вони на старість знов під одним дахом. Обидві в дівоцтві носили прізвище Черкасових.

У суботу, 8 червня приїдуть з міста діти привітати Олександру Біліченко з її 95-річчям. Олександра Семенівна пропрацювала на фермі 44 роки. Перші шість-сім років приймала молоко, аналіз робила. А тоді перейшла до телят. Їм і віддавала тепло свого серця.

З «головним козаком району»

На козацький пагорб за селом, звідки відкривається чудовий краєвид на всі 360 градусів, вирушаємо разом з Іваном Івановичем Гусаровим, учителем історії, колишнім директором місцевої школи, керівником гуртка «Козацькими стежками». Його інколи так і називають — «головним козаком району». А гуртківці — неодноразові переможці конкурсів.

Ось уже десять років Іван Іванович — передплатник «Зорі», її відданий читач. На сторінках нашої газети друкувалися його вірші і гуморески. Іван Гусаров — автор семи книжок, історичне краєзнавство і гумор допомагають йому по життю.

Дорогою до кургану встигаємо дізнатися, що директорував І. Гусаров з 1967-го по 2000 рік. Скільки разів за цей час йому довелося поїздити до Києва, щоб вибити будівництво нової двоповерхової школи! Попри докори районного начальства суперактивному директорові, свого він домігся. Школу 1989 року таки встигли збудувати, її подвір’я заквітчалося сотнями кущів троянд. Не бракувало охочих поласувати цим добром, тож директорові доводилося ночами берегти шкільні кущі. Нині школа гарно розмальована панно козацької тематики.

Гусарови — ціла династія педагогів. Дружина Івана Івановича Людмила Петрівна читає математику в школі. Свого часу в них народилося двоє синів-близнюків. Обидва викладають у школі. Колись їхня династія одночасно нараховувала сім педагогів. А невістка Любов Іванівна викладає українську мову та літературу. Її чоловік Олександр цієї весни врятував їй життя, виступивши донором нирки для дружини. Про це писали в газетах.

Нині, поступившись директорством синові Андрієві, Іван Іванович дістав змогу писати і видаватися, зокрема, з історії свого краю. Останніми роками вийшли книжки І. Гусарова «Гей, чумацька доля, степ широкий, воля» і «Таємниця сільської скрині». Навіть гуморески його не вигадані, а взяті з життя рідного села. Спостережливе вчительське око все фіксує і обертає на творчість.

Гостра могила зі степом говорила

За селом майорить велика могила. Їдемо до неї. Ось вона велично виростає на горизонті. Кажуть, колись це була козацька солярня. Правда, дехто з колег-учителів твердив, що тут нібито знаходився форпост козаків з невеличкою фортечкою.

— Навпроти колись був хутір, — розповідає Іван Гусаров. — Його заснували ченці в першій половині ХVIII століття. Відносився він до Самарського Пустельно-Миколаївського запорозького військового монастиря. Село було попервах безпосередньо проти могили. А чому його на початку ХІХ ст. покинули? Бо хутір перейшов у власність казни, хуторяни полишили свої житла. Проводили перепис, воно не потрапило до нього, бо людей не було. Тільки згодом у степу заснували нове поселення. Згадка про нього з’являється на рубежі ХІХ і ХХ століть. Хутір називався Дерезуватий. Бо знаходився в балці, порослій дерезою. Біля нинішнього села — два хутори з пізнішою назвою Шевченко-1 і Шевченко-2. Вони нині злилися з селом. До революції довколишні землі належали панам Волоцькому, Льовшину. Кажуть, пан Волоцький так дорого продавав земельні ділянки, що й село тутешньої сільради дістало назву Дорогого.

— До речі, моя онучка, — зізнається Іван Гусаров, — студентка п’ятого курсу університету Маргарита Вохник написала курсову роботу з історії села. А тепер і диплом як історик пише на цю ж тему. Вона перша козачка у нас, каже дідусь, школяркою ставала переможницею районних та обласних конкурсів.

…Ось і могила. Дехто ухиститься заїжджати аж на гору. «Про те, що це найвища точка області, мені казав начальник Державтоінспекції області», — повідомляє Іван Іванович.

Роздивляємося навкруги. Довколишня панорама з могили велична, перехоплює подих.

— Вона ж була єдина така. Нараховує по колу 867 метрів! Зусиллями козаків тут встановили здоровенний прапор. Та хтось лихий недавно приїхав, перерізав тросик і забрав. А куди поділи прапор — невідомо, — говорить Іван Іванович.

Недавно козаки з допомогою машини на могилі другий прапор встановили. Коли тут збираються на свої урочистості козаки, вони запалюють вогонь. Його, мабуть, здалеку видно. Як у ті часи, коли січовики зі своїх хвигур (сигнальних веж) степовим «телеграфом» сповіщали товариство про небезпеку.

Дерев’яну фігуру (хвигуру), стилізовану під козацьку, встановлено тут років п’ять-шість тому. Про подібні писав колись письменник Олекса Стороженко: «Біля кожного радута (редута) стояли фігури, цебто маяки, дуже хитромудро збудовані, …щоб разом оповістить увесь край».

— Ось погляньте, — не може приховати зворушення Іван Гусаров, — отут, біля могили у нашому селі збереглося ще унікальна місцинка цілинного степу. Тут усе так, як колись було у степах, у Дикому полі — ось ковила вже одцвіла. А ось бачиш: написано на пагорбі «слава». Ми посіяли мак, та він чогось не зійшов…

«Ну, ми в цьому році посіємо на могилі щось культурне й багаторічне», — обіцяє невтомний Іван Іванович. Він почувається відповідальним і за цей клапоть не потоптаного ще цілинного степу, і за порядок на Гострій могилі, і за лад у нашій історії, куди теж занесено вітрами чимало непроханих бур’янів…

Помагай йому Бог.