Точка на карті. Адамівка

Адамівка — батьківщина М. Я. Хорошманенка, видатного вченого, професора, колишнього ректора Дніпропетровського медичного інституту.

Приблизно на півдорозі між Дніпропетровськом і П’ятихатками на трасі виростає вивіска «Адамівка». Не можна не зупинитися тут. Варто оглянути побудовану в 1834 році і дивом вцілілу Троїцьку церкву. Для наших місць це-вже сива старовина.

Адамівка колись належала поміщикам Петровським. Адам Даміанович Петровський увічнений у назві села. Троїцьку церкву також спорудили на кошти Адама Петровського. Під нею і ховали представників поміщицького роду, починаючи з Олени Петровської, померлої 1821-го, і її чоловіка Адама, який помер у 1840-му. Потім тут поховали їхніх дітей. Річка часів котила свої хвилі…
За дві версти від Адамівки перед самою революцією знаходився земський маєток «Романове». Нині він також у складі Адамівки. Минувши річечку Базавлук, заїдемо в колишній маєток і ми. Тут чимало залишилося для огляду. Ще 1909 року Верхньодніпровське земство купило у спадкоємців поміщика Георгія Романова маєток «Романове» і влаштувало в ньому свої підрозділи. Але почнемо з храму.

Стояла в церкві дивна тиша…

Адамівський храм — один з найстаріших в області. Наступного року йому виповниться 180. У тиші церкви ми розговорилися з його настоятелем, о. Геннадієм Сараб’євим.

— 2001 року, за благословенням архієпископа Криворізького і Нікопольського Єфрема мене призначили ієреєм в Адамівку піднімати тут храм. Я ще не знав, куди мене владика посилає. Коли приїхав у це святе місце, зрозумів усю велич угодників, які займалися спорудженням цього святого храму, молилися в ньому. Правда, плачевний стан, в якому він перебував, настільки ранив мою душу, що спершу я подумав: як можна було допустити його до такого стану? А згодом, коли минуло декілька років, Господь відкрив мені очі, і я сказав спасибі тим людям, які забрали свого часу церкву під склад, котрі використовували його під господарські потреби і не зруйнували. Й таким чином зберегли його. Адже це великий спадок для нас, велична історія, настільки намолене місце, що у нас через рік замироточили священні мощі князя Володимира, які в антимінс у нас зашиті на престолі. То була велика милість Божа.

Тут, під храмом були поховання представників роду поміщиків Петровських, які спорудили церкву і опікувалися нею. Після війни в церкві служив о. Петро, який покоїться тут. Закрили церкву десь у 1950-х. Купол на храмі був не рідний. Як я дізнався від людей, після війни збудували дерев’яний купол. Він і простояв до 2009 року, коли ми куполи прибрали — вони були настільки аварійні, що руйнувалися, падали, одним словом, зогнили.

За милістю Божою у нас збереглася замальовка храму, як він виглядав ще до революції. На її підставі ми виготовили такі приблизно куполи, які тут були колись. А ще було чотири маленькі бані довкола центральної. Хочемо відновити і їх, уповаємо на милість Божу, що таки знайдеться благодійник, який допоможе нам у відновленні.

Храм був зроблений капітально. Тут один портал, очевидно після війни був перекладений, бо він іншої форми, так він не простояв і шістдесят повоєнних років, як простояв зліва первісний портал. Коли ми штукатурили стіни, побачили в старому розчині яєчну шкаралупу. Тобто для розчину використовували яйця і це також дозволило міцному храму попри всі злигодні вистояти.

При колгоспі труни, які були під церквою, дістали. Куди їх поділи, ніхто не знає. У підвальному приміщенні після того намагалися квасити капусту, кавуни. Але воно не квасилося, завше перетворювалося на мило. Врешті-решт воно й рухнуло. Утворилася п’ятиметрова яма під церквою. Фото можна побачити на сайті нашого храму http://orthodox-adamovka.narod.ru/hist.html. З часом яму ліквідували.

Розпис Вознесення Господнього на центральному своді не було видно. Ми навіть не знали про його існування. А проявився він 5 років тому. Причому ми зчищали шар аж до самої штукатурки. І розпису не було. Раптом він проявився… Ми були дуже здивовані. Про художника нам нічого невідомо. Молимося за всіх, хто будував цей храм, хто похований тут, хто жертвує на нього.

Вівтарна частина нині зачинена. Бо там є плачевний стан. Роками затікала, нині в аварійному стані.

…Отець Геннадій спеціально для нас відчиняє вівтарну частину храму і показує вцілілі фрески старого письма. Відновлювальної роботи ще непочатий край.

— Бачте, тут скільки часу не служиться. Але ось як фарба видавлюється, немов витискається звідти щось. Фарба насичена, концентрована.

Тут же зберігається кутий козирок від земської школи з цифрами «1903» , що означали дату заснування школи. Вона знаходилася на протилежному від церкви боці траси, на правому березі Базавлука. Очевидно, в Мар’євці, яка нині є присілком Адамівки. Священик встиг зняти й зберегти цей артефакт, коли вже стара школа розбиралася на цеглу.

Час — він мудрий. Фікції скасує…

– Неподалік храму, по той бік траси є усипальниця панів Романових, котрі теж жертвували на адамівську церкву, — продовжує о. Геннадій. — Там була колись земська лікарня. Її споруди теж уціліли до нашого часу завдяки тому, що там до останнього часу теж була лікарня. Панську усипальницю довго використовували під морг, поки вже в наш час вандали не зламали той склеп, проникли туди в пошуках цінностей. Над похованнями дуже позбиткувалися. А ще сирість, комарі… Дивлячись на це , ми як православні не могли зоставатися байдужими. Я взяв благословення у преосвященного єпископа Дніпродзержинського і Царичанського Володимира дістати звідти останки. Тож ми з духівником єпархії протоєреєм Вадимом Шкляренком два роки тому вилучили з поховання усі останки, перемили їх, склали у спеціальний ковчег. Він зараз зберігається у нас у храмі. Поки ми не наведемо порядок в усипальниці, поки не створимо умови, гідні для тих останків, ми не можемо останки туди повернути.

Ми взяли благословення і нині на території колишньої садиби і лікарні в Адамівці відкриваємо чоловічий монастир.

Минулого року зареєстрували общину на честь Сергія Радонезького за рішенням сесії нам передали частину будинків. Лікарня нині використовує лише один корпус, тож ми попросили, щоб решту будинків передали церкві, аби не допустити пограбування колишньої лікарні. Зберегти цей спадок для майбутнього вважаємо своїм обов’язком, — сказав о. Геннадій.

У “вареничній хаті”

Кожного, хто зупиниться на трасі біля Адамівки, гостинно зустрічає придорожнє кафе “Варенична хата”. Вже гостинні соняшники при вході створюють привітну атмосферу. Відкрилася хата два роки тому і приємно оформлена в українському національному стилі. До Щорська звідси 10 кілометрів. Гарне оформлення придумав покійний батько господаря Романа - Сергій Семенович. Тракторист за спеціальністю, він усе зробив власноруч.

— Ніколи не бачила такого красивого кафе, — зізнається колега-краєзнавець Марина Тихомирова. — Начебто нічого зайвого і водночас все так здорово придумано. Я була в багатьох етнічних кафе, а цей інтер’єр мені до вподоби. Все зроблено з гарним смаком і дивно, що це оформив не професійний дизайнер. Просторо, спокійно, хоча поряд жвава траса. Дуже чисто, привітна господиня.

Вигадливі стільці, світильники з гасових ламп перероблені на електричні лампи, але ретро-стиль зберігся. Над вікнами – народне мереживо. В хаті обіцяють почастунок домашніми стравами — борщем, варениками, гуляшем, котлетами.

Сестра власника кафе Єлизавета за професією бармен, вчилася в Дніпропетровську. Як місцева жителька, вона охоче називає нам кутки великої Адамівки, до якої приєднано сусідні села. Кутки мають назви Козинка, Морозівка, Мар’ївка, Маламине. Брат Роман знайшов від колишнього панського маєтку дореволюційну овальну пластину і старий ключ. На пластині написано «Застраховано от огня в земском страх» (далі не вистачило, мабуть, місця). В центрі овалу — «Екатериносл. губ.»

Дивно: самої застрахованої садиби давно немає. У вогні історії перетоплюється все. «Усе минуло. І царство минуло, і влада»… Лишилась овальна бляшана табличка. Зчорнілий від часу свідок минувшини.