Завітали у гості до прийомних сімей Солонянщини

Сім “я” у родині Орленків

Подружжя Орленків з села Єлізарове взяло до себе на виховання одразу семеро нерідних дітей. І організували дитячий будинок сімейного типу.

Після першої прийомної донечки Саші взяли її подружку — Настю Николенко. Якось довелося Сашу стоматологам показати. В коридорах районної лікарні несподівано і зустріла Настю з Васильківки. Жили свого часу разом в одній кімнаті, ходили в один клас. І тепер мріяли жити разом. Орленки погодились взяти до себе й Настю.

Третьою в сім’ї з’явилася Аріна Шатоха. Її колишня мати, яку давно позбавлено батьківських прав, жила в селищі Сухачівка. Без роботи, не маючи певного місця проживання, що вона могла дати доньці?

Потім настала черга Владика Хуторного, який ходить нині в 3-й клас, братів Сергія та Романа Паліїв з Солоного, їхньої сестрички Діани Середової. Вона хлопцям рідна по матері. Ось так і укомплектувалася нинішня сім’я.

Живуть всі надзвичайно дружно. Старші залюбки допомагають молодшим, опікають їх і в школі, і вдома. Приміром, дівчата ходять за малюками до дитсадка, забирають зі школи після закінчення занять у групі продовженого дня. А всі разом збираються тільки ввечері.

Ось і цього дня у великі вікна будинку Орленків вже зазирають вечірні сутінки. Діти на підході до своєї домівки. Мати Тетяна Михайлівна робить останні приготування по домашньому господарству, щоб зустріти свій веселий гурт. Спочатку треба попорати худобу. Тримають корову, яка тільки вчора розтелилася, привела гарненьке телятко. Пораються і за козою, задля дітей. Коли заходить мова про наявність чи відсутність у продуктах харчування ГМО, подружжя за домашнє молоко спокійне.

Першим з’являється на порозі Сергійко. Пильно роздивляється гостя, в дитячих очах застигло мовчання.

— Доброго вечора! — простягаю до нього долоню.

— Привіт!

Хлопчик широким замахом плескає об неї своєю маленькою п’ятірнею. І це вже означає, що ми друзі.

— Отакої… — аж розгублюється Тетяна Михайлівна. — Серьожо, що ж це так з нашими гостями запанібратськи?

Забігає до кімнати й Аріна. Також запитливі оченята. Але в розмову вступає охоче, проявляє комунікабельність. На підлозі лежить величезного розміру плюшевий ведмедик. Дівчинка смикає того за вуха.

— Чийсь подарунок?

— Це нашій Юлі від женишка.

— Хороший хлопець?

— Хороший…

Юлія Орленко сьогодні вчиться в одному з вузів Дніпропетровська. Додому до батьків приїздить тільки на вихідні. І тоді в сім’ї стає ще більш гамірніше.

На порозі кімнати — Діана, загальна улюблениця. Розчервонілі щічки з морозця, величезні оченята, які намагаються негайно увібрати в себе весь масив інформації прожитого дня. В руках гостя бачить фотоапарат:

— Дядю, покажи фото.

— Мій зайчику, в дяді плівка закінчилася, — робиться спроба перевести цю розмову на жарт.

— Плівки немає? А чому? А коли буде? Дядю, ти мене сфотографуєш?

Сім’я веселим сміхом коментує діалог. А Сергійко міцно притискує сестричку до себе, показуючи, як він її любить.

Аріна бере мамин телефон і починає набирати номер мобільного:

—Тато, ну і де ти ходиш? Тут же в нас гості.

Згодом чується несподіваний радісний вигук:

— Ура! Тато вже йде додому!

Петро Володимирович Орленко працює в одній з фірм, що нині розташовані на території колишнього Єлізарівського хлібоприймального підприємства. Діти за ним сумують, бо більшу частину часу йому доводиться займатися виробничими справами.

Заходить до кімнати Тетяна Михайлівна в новій сукні.

— Мамо, ти сьогодні така красива, — роблять комплімент більш дорослі дівчата.

На шиї дорогої людини вбачають намисто, підібране під колір тканини.

— Як гарно!..

Далі розмова переміщається до кухні. Настя ставить на газову плитку чайник, Аріна береться чистити картоплю, Саша розставляє чашки до чаю. Хлопці весело бешкетують у сусідній кімнаті зі своєю маленькою сестричкою. В Орленків все спільне. В невеличкій кладовці на полицях розставлені банки з варенням, іншою консервацією. Хто бажає — налітайте. В холодильнику зберігаються їстівні припаси. Діти знають, де, чим і як підкріпити свої сили.

Сім’я потребує не менше чотирьох-п’яти хлібин на день. Якщо купують варену ковбасу, а її дітвора дуже полюбляє, то це одразу кілька батонів. Курячі стегенця, свіжоморожену морська рибау— одразу 40—50 кілограмів на оптовому ринку. Борошно, цукор — мішками.

Батьки привчають своїх дітей до праці. В сусідній з Єлізаровим Оленівці мають більше гектара городу. Пораються на ньому всією сім’єю. Садовлять картоплю, овочі. Влітку займаються прополкою. Є сад. Вирощене зберігають у підвалі.

Перед тим, як потрапити до сім’ї Орленків, всі діти мали проблеми. Відсутність батьківської теплоти, уваги і любові — це ще не все. Вони не мали змоги нормально харчуватись, навчатись і розвиватись відповідно до свого віку. В новій сім’ї вдалося надолужити згаяне. З гордістю показує мати учнівські табелі з гарними оцінками вихованців та грамоти, подяки за активну участь в шкільних конкурсах, вікторинах, спортивних змаганнях.

Вдома є два комп’ютери, на яких всі працюють по черзі. Старші допомагають молодшим. Цікаві передачі всі разом дивляться по телевізору. І все у цій чистій, доглянутій оселі дихає щастям. Сім маленьких, але дружних я принесли його з собою.

Три сестрички Гладченко

З цією прийомною сім’єю ми зустрілися в селі Ленінське Сурсько-Михайлівської сільської ради. Олена Михайлівна Гладченко родом з Сурсько-Михайлівки, колгоспної сім’ї. Жила в місті, але через хворобу матері довелося продати квартиру і переїхати в село доглядати хвору неньку. Як не благала Бога послати їй дитятко, усі спроби закінчувалися невдало. З чоловіком усе вдвох та вдвох. І все б нічого, але обоє стали помічати, що в їх оселі так не вистачає дитячого сміху.

Питання вирішилося само по собі. З трьома дівчатками-сестричками Юлею, Мариною та Кариною жінка спілкувалася, ще коли вони були маленькими, бо жили через хату по-сусідству в занедбаному будинку. Виховувала їх мама-одиначка, яка невдовзі померла. Дітям на той час було 14, 12 і 10 років. Біологічний батько є, але взяти на себе виховання трьох дочок він був не в силах, так, як і його рідня. Хоча й не забуває про них, приїжджає, провідує.

— У листопаді 2008 року, коли мама дівчаток померла, я їх зразу ж забрала до себе, — розповідає Олена Михайлівна. — Приїхали мій брат з невісткою і давай, мовляв, заберемо дітей. Почали оформляти документи. На похорон приїздили і рідні дядьки-тітки, але в кожного своя сім’я, діти, ніхто не хотів зайвого клопоту.

Були консультації, курси прийомних батьків, словом, усе, як вимагає закон. Дівчатка ж одразу дали згоду перейти до прийомної мами Лєни.

Тільки-но ми зайшли у двір, відчули в усьому злагоду і порядок. Сестрички, як вправні господині, запросили нас до столу на чай. Юля, Марина і Карина наввипередки розповідали про своє життя, навчання, успіхи і мрії.

Старша Юля навчається в транспортно-економічному коледжі, мріє стати підприємцем, відкрити свою справу у Сурсько-Михайлівці. У вільний час — малює. Середня — Марина щойно закінчила школу і вступила до коледжу економіки і бізнесу за тим же фахом, що й сестра. А ще захоплюється бісероплетінням та в’язанням. Найменшій Карині — 15 років, мріє бути перукарем. Гарно виходить у неї нині модне плетіння косичками. Сестри та однокласниці — її перші клієнти.

Дівчатка давно вміють усе робити по господарству. В кожної своя затишна, прибрана кімната, якщо треба на город: за сапки — і вперед! Полюбляють дівчатка і на кухні поратися. Треба — з мамою й борщу наварять, і пиріжків напечуть. Юля готує смачну картоплю в горщечках з м’ясом та грибами, Карина — млинці, а Марина, сміючись, додає: «А я люблю картоплю смажити!».

— Як все витримали? —запитали у Олени Михайлівни.

— На перших порах було дуже важко, бо своїх дітей не було, але няньчила і племінницю, і онуків… Як у кожній сім’ї — свої проблеми. Якщо якісь непорозуміння, ми разом приходимо до їх розв’язання. Я швидко «відходжу» і мої донечки теж. Допомагали на початку і брат з невісткою, і племінниця-адвокат, що стосувалося юридичних питань, а зараз ми вже самі пораємось.