Один день з чоботарем

В його сарайчику завжди пахло шкірою і клеєм

Саме таким чоботарем-рятувальником для великої кількості п’ятихатців упродовж багатьох років і був Іван Антонович Булахов, котрий все життя пропрацював у райпобуткомбінаті, у взуттєвій майстерні. Не маючи фахової освіти, чоловіка-самоучку якось направили до обласного центру на взуттєву фабрику, аби він пройшов курси за спеціальністю та отримав необхідний документ. Через три дні спеціаліст, до якого прикріпили Булахова, пішов до керівництва: мовляв, кого ви мені привели? Він же знає більше, ніж я.

Коли ж Іван Антонович вийшов на пенсію, то всі його замовники стали нести власне взуття вже до нього додому. Тому в його сарайчику завжди стояв запах шкіри і клею, а ще лежали справжні терикони взуття. І як він орудував у тому всьому господарстві?..

— Пригадую, як батько частенько носив з роботи мішок взуття, доробляв щось вдома, — розповідає син п’ятихатського чоботаря Олександр Іванович. — Якось показав мені, як правильно, щоб не порізати шкіру, випорювати ножем старі замки. Я спробував, у мене вийшло, то і став йому в цьому допомагати.

Ми сидимо в його літній кухні, де у базарні дні дружина смажить пиріжки, а сам він тут же зазвичай ремонтує черевики. Тож у неквапній розмові чоловік розповідає, як із самого малечку любив дивитися на те, як батько працює із взуттям. Наче заворожений, він міг годинами спостерігати за його вправними рухами. Ну, а щодо запаху шкіри і спеціального клею, то з ними він і виріс. Згадує, як батько вчив його шити взуття, а він, пробуючи це робити, проколов крючком три пальці. Боліло дуже, але цей випадок не відбив охоти в хлопця оволодіти шевськими секретами. Якось спробував поставити нові металеві набійки, поніс ті туфлі зі своєю готовою роботою до батька, так той сина похвалив, даючи йому своє батьківське благословення. І чи добре ті набійки були тоді зроблені, чи не дуже — головне те, що батько підтримав сина, заохотив працювати далі. Через те син завжди відчував підтримку, тому йому так не вистачає його сьогодні, коли Івана Антоновича немає на сім світі уже два роки.

Ремонт від Булахова — хоч печатку «знак якості» став!

Характером доброзичливим син вдався в батька, якого любили ще й за його особливе почуття гумору. Поспілкуєшся з таким — і на душі розпогодиться! Крім цього, завжди йшов назустріч добрим знайомим, пенсіонерам. Буває, порпається бабуся в худому гаманцеві, шукаючи гроші, щоб розплатитися з ним за ремонт, а він тільки махне рукою — бери, мовляв, вистачить і цих.

Олександр Антонович скрушно зітхає, вправно орудуючи дратвою, а на його чоло набігає тінь від спогадів про батька. До глибокої старості Іван Антонович працював із чужим взуттям. Навіть коли йому перевалило за вісімдесят, і стали доймати болячки, чоловік зменшив темп, але не знизив якість. Всі знали: якщо Булахов береться за твої черевики, то зробить усе на совість — хоч печатку «знак якості» став!

Нині син з гордістю пригадує ті часи, коли до батька приїжджали замовники з Жовтих Вод і Кривого Рогу, щоб він їм пошив черевики. Про нього не тільки як про ремонтника взуття, а й про гарного шевця слава дійшла й до великих міст, і навіть Далекої Півночі, звідки йому везли оленячу шкіру, з якої він шив теплі унти. Люди їхали до Булахова і щоразу дивувалися, як він, чоловік невисокого зросту, так вправно орудує крючком і дратвою. Та Іван Антонович тільки посміхався, бо був переконаний, що не ріст — головне в людині. І взагалі коли він ішов по центру в своїй беззмінній чорній шкірянці і матросці, власноруч пошитих чобітках з короткими халявками, до нього здалеку віталися знайомі, бо поважали працю цього великого маленького чоловіка.

Батьківську справу продовжив син

Син Олександр, захоплений батьковою справою, все ж обрав собі іншу професію — токаря, але при цьому не полишив чоботарства. Його, такого перспективного в армійській службі, який в Оренбурзі дослужився до старшини, залишали в армії, потім запрошували на роботу в міліцію, а він пішов на завод працювати на токарному станку. При цьому саме в цей же час Олександру Булахову стала близькою шевська майстерність. Адже зробити профілактику на підошву, яка б потім не протиралася, або накласти латку так, щоб її не було видно, з цими завданнями п’ятихатський потомствений чоботар справлявся легко і просто. Для нього це справді просто, бо, що не кажіть, а гени ж пальцем не розчавити.

Нині Олександр Іванович більше працює із взуттям власної родини. Спогади у невимушеній компанії з’являються самі собою, а руки чоловіка працюють, наче самі по собі. Він привчив своїх рідних до того, що черевики не слід допускати до того, щоб вони потребували ремонту. Тому тільки трапляється з новою парою якась дрібниця, це взуття відразу ж опиняється у його вправних руках.

— Я так привчив своїх, що легше попередити, ніж потім робити серйозний ремонт, — розповідає п’ятихатський швець. — Бо ж потім, скільки не ремонтуй, то вже буде не те.

Сам чоловік любить носити і працювати зі шкірою, а не з тим китайським ширвжитком, яким наповнений наш ринок. Хоча він чудово розуміє, що житель провінції не в змозі купувати якісне, а значить, дороге взуття. Тому йому доводиться давати лад і такому «добру».

Олександр Булахов за великим рахунком — щаслива людина. Він багато чого вміє, його люблять рідні і близькі. А коли в душі все ж з’являється якась невимовна туга або печаль, він тут же відчуває біля себе батькове тепло, десь у небі помічає відблиск його усмішки. І вже не щем чи сум полонять єство, а тиха радість від щастя жити, бути тим, ким він сам собі колись обрав.

За розмовою і ремонт черевиків якось непомітно пройшов. Добре, що доля подарувала таку гарну нагоду поспілкуватися з хорошою людиною і справжнім майстром своєї справи.