Точка на карті. Любимівка

Тут усе дихає історією

Степова Любимівка — це кілька вуличок з заходу на схід. Мальовничий ставок з високими берегами. Як і скрізь, є покинуті хати. А є облюбовані дачниками.

Екскурсію до балки Канцерка, яка починається за селом, я попросив здійснити місцевого краєзнавця Анатолія Храпка.

— По-перше, чом така назва? — говорить він. — Дехто з краєзнавців вважає, що назва балки походить від тюркського слова касира — «та, що кровоточить, чи та, що стікає кров’ю». У цій балці археологами знайдено печі древньої людини. Одна з них навіть потрапила до фондів Дніпропетровського історичного музею ім. Д. Яворницького. Першу піч знайшов тут відомий археолог Олександр Всеволодович Бодянський (1916—1992). А у 1969—1973 роках тут проводили розкопки працівники Інституту археології Академії наук України на чолі з доктором історичних наук Аллою Трохимівною Сміленко.

— У той час мені було тринадцять-чотирнадцять років, — додає Анатолій Михайлович. — Як допитливий учень я і був учасником розкопів пам’яток Надпоріжжя, спостерігав за всіма знахідками археологів, тоді й сам захопився історією свого краю.

Всього в цьому центрі гончарства знайдено й досліджено 17 печей давньої людини. А дві печі досі не досліджені.

Одна піч — та, що у Дніпропетровську, — відноситься до VII—VIIIстоліття нашої ери. Вона з поселення аланів, салтівсько-маяцька культура. До Дніпра звідси — якихось чотири-п’ять кілометрів.

— Як робили печі? — перепитує Анатолій Михайлович. — Їх викопували в глині. Тоді обмазували і випікали до того, що печі ставали всередині скляними. Знаходили їх на глибині до трьох метрів.

Анатолій Храпко малює схему печі, в якій виготовляли гончарну кераміку, — місце для топки, дрів, хмизу, устя… Показує, де могли бути ще печі, але, мабуть, вже розсипалися від часу.

Колекціонер і слідопит

Про себе Анатолій Храпко розповідає:

— Мені 57 років, за спеціальністю шофер. Цікавлюсь історією, археологією, нумізматикою, боністикою, філателією, палеонтологією. І, звісно, краєзнавством. Зараз вирішив збирати матеріали по історії рідного краю. Багато вже зібрано, а ще більше треба відшукати.

Анатолій Михайлович — терплячий дослідник. Якщо береться опрацьовувати якусь тему, то пошук триває роками. Матеріали про льотчиків, збитих біля села, приміром, розшукував шість років, інший воєнний сюжет — два роки.

— І, здається, чим більше знаєш, чим більше інформації надходить, — зізнається краєзнавець, — тим більше нових питань виникає. Наприклад, точно невідомо, яку назву мало наше село на початку свого існування — Ломаківка, Велика Ломаківка чи Михайлівка? І до якого часу відноситься перша згадка про село? На честь кого названо Михайлівкою? Є у цій же Башмачанській сільраді придніпрянське село Каменозубилівка. Колись воно носило привабливішу назву «Каменская Изобиловка» з первісною назвою «Мала Ломаківка». А от назву Велика Ломаківка носило наше село, нинішня Любимівка. Ломаківки названо так за іменем пана Ломаковського. Це — давній український шляхетський рід.

Переселенці з Тернопілля

1949 року на Дніпропетровщину виселено всіх жителів села Русилів з Бучацького району Тернопільської області. Серед переселенців до Любимівки – і батьки А. Храпка.

— Переселена була вся наша родина, — розповідає Анатолій Храпко. — Я народився вже тут, у Любимівці. Дід по матері був поляк Людвік Юзефович Мацєжинський, збереглося його фото.

Покоління повоєнних переселенців вже немає на цьому світі. Лягли в степову землю і спочивають на місцевому кладовищі над ставком Савчуки.

Церкви в Любимівці ніколи не було, і релігійні тернополяни жили без сповіді й хреста. Недавно збудована найближча церква в Башмачці — а це кілометрів п’ять-шість, та є ще в райцентрі Солоне.

—І як люди призвичаювалися, тут у степу?

— Багато повернулися назад, на Західну. І тим, хто повернувся, за незалежності встановили пільги як переселенцям. Не поривали і ми зв’язків з ріднею — родичалися, — каже п. Анатолій.

Батько Анатолія Михайло Храпко (1922 — 2012) у роки окупації був насильно вивезений нацистами до Німеччини, де й провів усю війну. А після того, як американці звільнили його в 1945 році і вже як додому їхав, до вагона на одній станції зайшли енкаведисти й заждали від батька документи. А він лише картку остарбайтера мав. Поки вони пішли до сусіднього вагона, він встиг заховати фотографію в черевик. А все інше включно з його благенькою валізкою у юнака забрали і відправили знов таки силоміць на повоєнне відновлення Харківського тракторного заводу.

Ужинок сівача

В особистій колекції Анатолія Храпка — з півсотні раритетів: кам’яні молотки, скребки тощо. Є спис — напевне козацького часу, залізний, кутий. А найстаріші експонати — з доби пізнього палеоліту (десять-п’ятнадцять тисяч років до нашої ери) — кремнієвий скребок на три пальці для очищення шкіри.

— Як же потрапили до вас ці експонати?

— Працював я сівачем на сівалці в тодішньому колгоспі Петровського (зараз він називається товариство «Агрос»). Трактор тяг за собою сівалку. Коли на полі траплялося каміння, я махав рукою і трактор ставав. Ото на полях усе й зібрав. Хлопці не звертали уваги на те каміння, металобрухт ще можуть зібрати на полях для здавання. А до каміння їм байдуже. А тим часом один камінь в моїй колекції, можливо, пов’язаний навіть з метеоритом. Це мій такий здогад.

Із малого потічка починається ріка

На початку літа в балці за селом розкошують трави — звіробій, деревій, росте суниця. Правда, і всюдисуща непрохана амброзія теж проникла сюди.

На початку балки за селом і греблею була свого часу стоянка археологів. І непроста.

—Отут, — показує Анатолій Храпко, — за визначенням археологів було дві хатинки людини сьомого-восьмого століття нашої ери. А взагалі поселення займало десь два з половиною гектари. Алла Сміленко розповідала свою версію — мовляв, взимку тогочасні жителі тут не жили, а тільки літували. А на зиму переходили кудись нагору. Правда, провівши вгорі обстеження, черепків там не виявили. Тож це лишається версією.

У наш час балку облюбували юні археологи. Ось вже другий рік підряд тут живуть у палатках шестикласники зі своїм керівником. Пізнають і вчаться любити рідний край. А заодно і набираються здоров’я, ходять купатися у затоці Дніпра, яка манить приємною прохолодою в літню спеку.

Є ще одна особливість — у балці зникає стільниковий зв’язок. А може, це й добре?Відчуваєш перехід в іншу епоху, яка мобільного зв’язку не знала.