Точка на карті. Степанівка

Війна, як завше, обпекла негадано. Вони зібралися в лісі на дружній пікнік і не сподівалися, що війна затягнеться на довгі чотири роки. Якби князь знав про інше, не взяв би зобов’язання утримувати сільські родини, де годувальника взято на війну. А для самого князя Урусова розпочаті війною чвари закінчаться 1918 року розстрілом у П’ятигорську в числі півтори сотні інших захоплених заручників. Війни легко починаються, але важко спиняються. Їхніми заручниками стають цілі народи…

За звичною назвою незвична історія

Степанівка — назва занадто буденна. Наша Степанівка Котівської сільради знаходиться біля значно відомішої Котівки, якій довелося бути навіть районним центром. Степанівка завше лишалася в її тіні й ніколи не суперничала з нею.

У книзі «Топонімія Дніпропетровщини» (2006) написано, мовляв, розташована на лівому березі Орелі Степанівка 1859 року «належала генералу Степану Деконському, значному землевласнику Катеринославської губернії. Це був родовий маєток його сім’ї». Але Степанівок по сусідству було дві, звідси можлива плутанина. Так поблизу була Степанівка (або Шагарівка), якою до революції володів генерал Олексій Синельников. Тож нашу звали в офіційних документах Степанівка №2. Й мала ще народну, неофіційну назву — Буковещина, бо довгий час нею володіли пани Буковецькі, напевне, польського походження.

За князя Урусова його маєток ще називався Ундол-Степанівка. Певне, Ундол — на згадку про Владимирщину в Росії, де князь працював віце-губернатором. Там був маєток Ундол, який належав колись Олександру Суворову і його нащадкам.

<

З минулого сучасність пророста

Цікаву екскурсію по Степанівці і її околицях провела для нас місцева жителька Людмила Дубовська. У селі нараховується близько сотні хат. Але тільки в 52 живуть люди. Населення 132 особи.

— Межі земель нашого пана з сусіднім котівським паном Алексєєвим були по той бік каналу. Там знаходився хутір Бубирівка, бо жив якийсь Бубир. Там озеро перемежоване. Так ось, по тому перемежованому озеру й проходила межа між котівським та степанівським панами. За тими очеретами пливе Оріль. А за отим ліском — село Орчик на Харківщині.

Наслідки будівництва каналу «Дніпро — Донбас» відразу відчули місцеві жителі: спершу почалося підтоплення погребів і будівель (1975 рік), нині усе пересихає.

Зупиняємося посеред села на вулиці Стахановська. Десь тут була садиба Вікентія Буковецького (1898 року виїхав з губернії) і згодом економія князя Миколи Урусова. У парку були екзотичні насадження. Колись один дідусь на прізвище П’яний (тут півсела має таке прізвище) вирішив везти снопи не грязюкою, а напряму, через панську економію. То отримав за це добрячих різок. Зразу протверезів…

Інший селянин був до того бідний, що не мав і свого житла. Доглядав волів і при економії жив. Нині про це нагадує лише місцеве прізвище Воловик…

— У колишній панській садибі в 1920-30-х роках відкрили школу, згадує найстаріша жителька села Надія Демидівна Дубовська, 1921 року народження. 1943 року при відступі німці школу спалили. Старовини поменшало.

З села видно Полтавську гору, звідки заходили в село окупанти. Чекаючи непроханих гостей, люди мусили рити окопи.

Є в селі зарослий провулочок з дивною назвою Обчеська. Людмила Дубовська пояснює: коли після скасування кріпацтва в 1861 році селян наділяли землею, межа громадської (общества, «обчеської») і панської землі проходила саме там. Тим провулочком селяни гнали і громадську худобу. Так у топоніміці чути відгомін давньої історії.

Пийте воду, поки ще ласкава

У сосновому лісі за селом знаходяться котівські мисливські угіддя. Як не побувати тут! У мальовничому місці розташувався елітний Будинок мисливця. Тут справді можна скуштувати доброї колодязної водички. А допоможе криниця з журавлем — таким старим способом дістають поживну вологу. Півсела Степанівки беруть тут собі воду додому. А дехто з городян навіть до міста везе. Здавали її на хімічні аналізи, які засвідчили її добру якість.

Ще 1896 року гірничий інженер Володимир Вознесенський (1863—1927) на замовлення земства робив у повіті геологічні обстеження і про Степанівку відзначав: «колодцы имеют соленую воду, почему для питья жители используют речную».

В тутешніх загорожах народжуються дикі кабани, потім тікають у ліс, але тут їх продовжують підгодовувати. Кажуть, ще при князі Урусові тут же у лісі був маленький будиночок, в якому жили ті, хто висаджував на кучугурах сосни. Тут навіть була садова шкілка, розсадник дерев.

У роки війни ліс частково вирубувався. Війні потрібні були окопи, бліндажі. Сучасні відвідувачі лісу люблять фотографуватися біля чудернацької сосни, яка формою нагадує ліру. Чисте повітря довкола настояне цілющими хвойними пахощами.

На вихідні у лісі юрмляться грибники. Після рясних дощів він дарує урожай маслюків, білих грибів, лисичок, свинушок… Серед лікарських рослин чимало іван-чаю.

Черпають натхнення в Степанівці й художники. Один час у селі літував (нині покійний ) дніпропетровський митець Мусій Якович Козулін.

Заповідний ліс почався з давніх-давен — коли тут з’явилися листяні, зокрема, дубові насадження. Місцеві жителі вже забули, чому досі ліс зветься Братським. Після війни йому надавали великої уваги. Почистили Братський ліс, бо вважали заказником, природним парком. Лісники й нині постійно насаджують, прочищають його.

Пам`ять про загиблих шанують односельці

Степанівський цвинтар вигідно вирізняється охайністю й доглянутістю. Про це подбали самі жителі. Григорій Слісаренко виготовив таблички, зокрема, з правилами поводження. Люди висадили сосни. Проводять суботники. Ще у 2002 році за ініціативи родини Дубовських був задуманий і вперше втілений замисел пам’ятника на честь загиблих на війні. Грошей сільська рада не виділяла. Тож будувався він завдяки ентузіазму і коштам самих степанівців.

Проект пам’ятника власноруч виготовив місцевий уродженець Валерій Іванович Дубовський. Нині він живе у місті. Але часто навідується до мами і сестри, та й не байдужа йому пам’ять про полеглих.

Шість років тому на пропозицію Григорія Слісаренка відновлені списки загиблих. Торік на День Перемоги урочисто відкрили новий пам’ятник. Ще позаторік почали збирати фотографії полеглих на війні сільчан — і знов проект композиції зробив Валерій Дубовський.

Він усе власноруч відливав, щоб чотири десятки фотографій нагадували нащадкам про героїзм дідів, душі яких відлетіли у вирій. Возив усе з міста своєю автівкою. І хоч чоловік не скульптор-професіонал, але постарався, щоб усе виглядало якнайкраще. Робив з натхненням. З душею.

«Вічна пам’ять воїнам-односельцям Степанівки» — під цими словами залізобетонна конструкція авторства Валерія Івановича. Алею висадили під час суботників. Отже, перед нами класичний приклад самоорганізації громади.

На меморіалі металеві дзвони.

— Чи не боїтеся лишати це для «металістів»? — поцікавився я.

— Уявіть собі, з 2002 року ніхто їх не зачепив, — розповіла Людмила Дубовська. — За цвинтарем спалюють старі вінки, я підійшла до одного: «Можете палений дріт здати?» — «Ні, каже, з кладовища не можна. Не візьму», – відповідає.

Люди бояться гріха.

Таким чином, Степанівка вигідно відрізняється від інших сіл. Цим літом пережила шок громада села Безбородькове Солонянського району, де на теж добре впорядкованому кладовищі понівечено одразу сорок могил! Виймали для здачі в брухт металеві гробниці. Займалися цим свої, місцеві — одна неблагополучна (і багатодітна!) родина, яка викликала гнів і обурення сільчан за таку наругу.

Призначений торік новий священик поцікавився — чи дзвони на степанівському цвинтарі в робочому стані? В цілком робочому.

Обнявши корені беріз …

Пані Людмила взяла на себе клопоти по збиранню громадських коштів на виготовлення меморіалу.

— Ось і наша рідня, — підводить вона до фотомеморіалу. — Тут загиблий на війні мамин брат Федір Демидович Гальченко. А ось ще один її брат Марко Максимович Пред. Прізвища різні, бо діти були від двох шлюбів нашої бабусі.

Тут же фото учасників війни Самодриг. Марія Антонівна Самодрига — медсестра. Її брат Іван Антонович танкіст, згорів у танку. Прокіп Іванович Кропова до війни був головою колгоспу, його спалили фашисти в таборі Заксенгазузен. Згаданий Федір Гальченко в Котівці, де був районний центр до 1959-го, до війни працював у районці журналістом. Мобілізували Федора в серпні 41-го, а в жовтні він загинув.

Здається, тут акумульована людська пам’ять. Різні особисті історії переплелися в спільну історію. Через району газету Людмила Дубовська розшукала землячку, яка у війну провела п’ять років в Австрії. А її батько Григорій Кропова теж загинув на війні. Тетяна Григорівна Коваленко з Магдалинівки так завдячувала Людмилі Дубовській за знайдене в Степанівці фото її батька. Бо сама вона опинилася на чужині, хата їхня горіла, батько загинув, і фото тата по війні вона не мала.

14 вересня минулого року жінка відзначила 90-річчя. Та невдовзі Людмилі Іванівні подзвонила її дочка: вчора поховала маму. А у Людмили Іванівни лежав ще не розкритий лист від неї — останній в її житті. Шкодує, що так і не встигла їй відповісти… А ось розшукане нею фото Григорія Кропови відтепер знайшло постійну прописку на сільському меморіалі.